Андрусівське перемир’я

Андрусівське перемир’я

Дата і місце

9 лютого 1667 р., село Андрусове (нині Монастирщинський район Смоленської області, Росія).

Дійові особи

Афанасій Лаврентійович Ордін-Нащокін (1605–1680; талановитий московський дипломат і політик із небагатого дворянського роду, 1658 р. уклав важливий мир Московської держави зі Швецією, у 1667–1671 рр. керував Посольським приказом); Єжі Кароль Глебович (1603–1669; відомий литовський політик і дипломат, староста жмудський і воєвода смоленський, з 1659 р. очолював переговорний процес між Річчю Посполитою і Московією).

Передумови події

Війна між Московським царством і Річчю Посполитою точилася з 1654 р. з перемінним успіхом. Московські війська після тріумфального для себе початку війни зазнали серії невдач у козацькій Україні та Білорусії, проте все ще контролювали значну частину Великого князівства Литовського та Лівобережний Український гетьманат. Головною проблемою Московії було зниження надходжень до бюджету в результаті невиплати населенням податків, надто великі витрати на армію. Річ Посполита, ще більше виснажена фінансово і мілітарно, перебувала на межі катастрофи внаслідок так званого «рокошу Любомирського», коли талановитий полководець, магнат Єжі Любомирський повстав на чолі частини шляхти проти реформаторських планів короля Яна-Казимира і здобув кілька перемог над королівським військом у 1665–1666 рр. За таких обставин переговори про тимчасовий перепочинок з метою закріплення досягнутих результатів у війні були неминучими, проте головним каменем спотикання стало питання про білоруські землі і про долю українських козацьких держав на правому та лівому березі Дніпра. Козацька делегація вимагала участі в переговорах нарівні з польською та московською з метою захисту інтересів козацької України і недопущення сепаратного, на думку козаків, миру, але домогтися бажаного їй не вдалося. Великою проблемою на переговорах була доля Києва – Ордін-Нащокін навіть пропонував цареві повернути місто полякам заради укладення «вічного миру», але цар Олексій Михайлович виявив упертість щодо «матері міст руських». Поляків підганяла до укладення миру ще одна обставина: новообраний гетьман Правобережної Україну Петро Дорошенко, довідавшись про переговори, уклав угоду з татарами і почав бойові дії проти Речі Посполитої. Водночас посилився інтерес до українських справ з боку Османської імперії, очолюваної енергійним султаном Мехмедом IV (1642–1692; правив у 1648–1687 рр.).

Хід події

Після кількох раундів переговорів було укладено не «вічний мир» (як планувалося спочатку), а перемир’я строком на 13,5 років. Всього в угоді 34 пункти. Московська держава отримувала Смоленське воєводство, закріплювалися права царя на Лівобережну Україну (з Чернігово-Сіверщиною, цар виплачував компенсацію в 1 млн злотих польським шляхтичам-землевласникам, чиї володіння перебували на цих територіях), на 2 роки царю передавався Київ (насправді місто так і залишилося за Московією, Річ Посполита отримала компенсацію після «Вічного миру» 1686 р.). Натомість цар передавав Речі Посполитій усі свої завоювання в Литві та Білорусії, визнавав польську протекцію над Правобережним гетьманатом. Запорозька Січ перебувала під подвійною протекцією, обидві сторони зобов’язувалися допомагати козакам у випадку війни з Кримом і Османською імперією, повернути полонених (правда, більшість вивезених до Сибіру білорусів повернуто не було), награбоване церковне майно, забезпечити демаркацію і делімітацію кордонів, відновити вільну торгівлю в повному обсязі.

Наслідки події

Обидві сторони отримали бажаний перепочинок, більше того – угода стала початком стратегічного зближення Москви і Варшави, яке зрештою завершилося Вічним миром 1686 р. і союзом проти Османської імперії та Криму. Водночас перемир’я було вигідніше для Речі Посполитої, яка повернула значну частину фактично втрачених територій, Московія не домоглася жодної основної зовнішньополітичної мети – виходу до Балтійського моря, «збирання руських земель» (українські землі було поділено, білоруські взагалі не закріплено). Все ж помітним плюсом для царя було закріплення за собою частини українських земель і стратегічно важливої Смоленщини (символу польських перемог Смутного часу і війни 1632–1634 рр.). Для козацької України перемир’я стало символом втрати козацькою державністю статусу суб’єкта міжнародних переговорів, трагічного поділу держави Хмельницького на дві половини без шансів на легітимне об’єднання. Жоден український гетьман цієї доби (П. Дорошенко, П. Суховієнко, М. Ханенко та ін.) фактично не визнав перемир’я, формальне визнання його І. Брюховецьким (разом із невигідними Московськими статтями) спричинило зниження популярності цього гетьмана і як наслідок – повстання Брюховецького проти царя в січні 1668 р. Частина пунктів угоди не виконувалися російською стороною та козацькими гетьманами, доповнення до угоди приймалися на двосторонніх переговорах в Андрусові 1670 р., 1675 р. Перемир’я стало однією з головних причин остаточної переорієнтації кількох українських гетьманів (серед них П. Дорошенка) на Османську імперію і/або Крим чи прийняття ними ідеї «полівасалітету» (служіння кільком сюзеренам за умови виконання ними низки обов’язків перед васалом).

Історична пам’ять

Усі українські козацькі літописи XVII–XVIII ст., незалежно від політичних симпатій до Москви чи Варшави, засуджували як зміст Анрусівської угоди, так і спосіб, в який її було укладено. Сьогодні в Україні – подія, добре знана з підручників, публіцистики, преси (яка іноді висвітлює її річниці), її оцінка не надто змінилася з козацьких часів. Як і в СРСР, у сучасній Росії найчастіше її оцінюють як «відносний успіх» російської політики.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.