Боротьба з Ханенком. 1669—1671

Боротьба з Ханенком. 1669—1671

Після втечі в 1665 році Павла Тетері лобі Речі Посполитої в Чигирині було ослаблено. Кампанія ж 1667 року хоч і не закінчилася для поляків катастрофою, але й не повернула їм Правобережжя. Дорошенко продовжував свою політику, спрямовану на витіснення їх зі своєї території. Називаючи себе й далі вірним підданим короля, гетьман домігся набагато більших успіхів у проведенні антипольської зовнішньої політики, ніж у переговорах з монархом і сеймом про повернення козацьких вольностей. Аділь-Ґірея ІІ називають пропольски налаштованим ханом, отож, виступ Суховієнка був на руку Варшаві. Однак Річ Посполита за великим рахунком якийсь час залишалася на цій війні глядачем. Невдача Суховієнка змусила поляків зайняти більш активну позицію. Новим претендентом на булаву був їхній ставленик Михайло Ханенко, боротьба з яким забрала в Дорошенка довгих три роки, що знову відсувало виконання більш серйозних для нього стратегічних завдань.

Як і Петро Дорошенко, Михайло Ханенко брав участь у боях національно-визвольної війни 1648—1657 років. Восени 1659 року він став уманським полковником. Відомо, що він брав участь у раді, яка обрала гетьманом Юрія Хмельницького. Досить швидко він продемонстрував свої зовнішньополітичні переваги, ставши одним з ініціаторів укладення Слободищенської угоди з Річчю Посполитою в 1660 році. Знову ж, як і його майбутній противник Дорошенко, Ханенко здобув польський дворянський статус у 1661 році. Відносини з польською владою в нього склалися настільки довірливі, що того ж року на сеймі у Варшаві він за особливим завданням Яна ІІ Казимира намагався переконати шляхетську опозицію воювати з Москвою. Немає нічого дивного в тому, що ще в 1662 році він розглядався Варшавою як один з претендентів на володіння гетьманськими клейнодами. Пропольську орієнтацію Ханенко зберіг і надалі. Він здав Умань королівським військам під час повстання на Правобережжі, спрямованого проти Тетері, а з появою там Суховієнка став на його бік. Рішення Корсунської ради про перехід під протекцію султана Михайло Ханенко не підтримав, а Дорошенка обвинуватив у зрадництві.

23 липня 1669 року на раді, що відбулася під Уманню, Уманський, Кальницький, Паволоцький і Корсунський полки обрали гетьманом Михайла Ханенка, а його генеральним писарем Петра Суховієнка. З боку Польщі нового гетьмана підтримували представники так званої «французької» партії – ті політики, що виступали за мир зі Швецією і війну з Москвою. Одне з перших своїх послань Ханенко адресував гетьманові Лівобережжя Многогрішному, в якому бачив союзника по боротьбі з Дорошенком: «Чи можливо те, чого ніколи у Війську Запорозькому не було, щоб гетьмани на вічне собі панство в сусідніх країнах виправляли?[33]…Мусиш зібрати всі ті задніпровські полки, поспішно до Чигирина йди, а я з цього боку з Військом Запорозьким… щоб як у наший Україні знаків турецьких не бувало…» Лівобережний гетьман не відгукнувся на цю пропозицію.

У війську Михайла Ханенка було три гетьмани різних років – він сам, Петро Суховієнко і Юрій Хмельницький. Отож, проти Дорошенка виступали представники різних правобережних угруповань. Спочатку військове щастя сприяло господарю Чигирина. У серпні його військо оточило Ханенка в Умані. Внаслідок переговорів було домовлено, що Дорошенко повернеться до Чигирина, а Ханенко зі старшиною прибуде до нього. Але цього не сталося. Натомість Ханенко і Хмельницький приїхали на Запорожжя і незабаром, підтримані шеститисячною ордою кримських татар, виступили в новий похід проти Дорошенка. Той у свою чергу попросив допомоги в білгородських татар, а сам у середині жовтня подався в напрямку на Лисянку, де стояв з полками його старший брат. По дорозі козаки Ханенка перехопили військо Дорошенка, оточили його під Стебловим і «добряче поскубли». Допомога знову надійшла ззовні. По-перше, підійшли полки Григорія Дорошенка і Якова Лизогуба, а по-друге, у вирішальний момент на полі бою з’явилися білгородські татари та Іван Сірко, який цього разу виступив на боці Дорошенка. Противники Дорошенка втекли. Хмельницький намагався трохи згодом пробратися крізь ворожі заслони з Умані, але був схоплений білгородськими татарами і відправлений у Стамбул як почесний арештант. Зайнявши Умань, Дорошенко залишив там гарнізон, а сам повернувся у свою столицю. Ханенко знову подався на Січ, де був обраний кошовим отаманом.

Як і його суперник, Михайло Ханенко намагався дотримуватися багатовекторності в політиці. Крім Польщі і Криму, про які вже згадувалося, він налагодив зв’язки і з Москвою. Цар відповів йому, що прийме під свою протекцію, коли Ханенко буде представляти всю Правобережну Україну.

Дорошенко теж не сидів склавши руки. У листах до Многогрішного та його старшини він закликав їх «бути в дружбі і єдності». Пожвавлює чигиринський гетьман і переговори з королем Михайлом Вишневецьким. На Варшавський сейм 1670 року поїхали представники Дорошенка С. Білоцерківський і П. Смярдовський. Вони мали домовитися про місце і час засідання українсько-польської мирної комісії. Причому засідання мусило пройти так, щоб устигнути доповісти про підсумки своєї роботи сеймові ще 1670 року. Провокуючи Варшаву на розрив Андрусівських угод, Дорошенко запитував через своїх посланців – чи повинен він і далі відвойовувати Лівобережжя в Москви, чи залишити останню на потіху росіянам. Король призначив місцем роботи комісії славний своєю історією Острог. Туди в травні 1670 року від Дорошенка направилася делегація на чолі з М. Вуяхевичем. З боку Польщі переговори вів чернігівський воєвода С. Беневський[34]. Наведемо тут деякі вимоги, які висувала від імені гетьмана і всього Війська Запорозького українська делегація:

1) гетьманська влада повинна поширюватися на Київське і Брацлавське воєводства, до яких повинні були приєднатися частини Полісся (Пінський, Мозирський і Річицький повіти), Волинського (по річку Горинь) і Подільського (по Межибож) воєводств;

2) на території гетьманату повинно бути заборонено збирати королівський податок, а польська шляхта не повинна тут проживати і володіти землями;

3) усі посади, включаючи сенаторські, у Київському воєводстві повинні обіймати тільки православні, а в Брацлавському воєводстві – поперемінно католики і православні;

4) коронне військо може бути на території гетьманату тільки на виклик гетьмана;

5) козаки можуть спокійно переміщатися по території Речі Посполитої без сплати мита;

6) повинні бути визнані «вольності» православних і скасована унія на українських землях;

7) православні єпископи в Луцьку, Львові і Перемишлі повинні підкорятися київському митрополиту;

8) православна віра і «руська мова» повинні бути визнані як у церквах, так і в трибуналах, судах і сеймах;

9) у Києві повинна бути заснована друга православна академія на рівних правах із Краківською, а єзуїтські навчальні заклади на території України повинні бути закриті;

10) православній церкві мусять повернути відібране уніатами майно, а митрополит і п’ять православних єпископів повинні одержати право брати участь у вальному сеймі Польщі.

Були й інші прохання. Висловлюючи, певно, думку більшості польських політиків, підканцлер А. Ольшевський відзначав, що козаки прагнуть бути незалежними і вимагають утвердження Русі як окремої і самостійної провінції. У цілому, як гадають, Петро Дорошенко свідомо висунув полякам нездійсненні вимоги, щоб мати підставу вести незалежну політику в зв’язку з відмовою короля ці вимоги підтримати. Поведінка послів гетьмана також підштовхує нас до цієї думки. Вони явно зволікали процес – вимагали підтвердження повноважень польських комісарів, вимагали повернути Дорошенкові неповернуті клейноди, що їх забрав свого часу Тетеря, вимагали відправити до Чигирина польських заручників для гарантій безпеки українським послам… Пізніше польський король, скаржачись на саботаж гетьманом переговорів, стверджував, що коли одне з посольств Дорошенка запитали про їхні повноваження на укладення трактату, вони показали листа від гетьмана, у якому, навпаки, наказувалося не укладати ніякого договору.

Утім, є підозра, що і для поляків переговори в Острозі з представниками Чигирина були з самого початку лише фікцією, щоб відвести очі. Про це переконливо свідчить той факт, що коли туди ж прибули делегати від Михайла Ханенка, договір було укладено за якісь два тижні переговорів. Ханенко підписав свій варіант угоди з Річчю Посполитою 2 вересня 1670 року. І це стало головним підсумком роботи Острозької комісії. В основному цей договір повторював Слободищенські угоди 1660 року. Автономію відповідно до того документа діставали, власне, тільки козаки, та й то в урізаному вигляді. Саме цей варіант договору прийняли наприкінці того ж року на сеймі, на якому Петра Дорошенка вже офіційно було оголошено зрадником. От про що йшлося в документі, названому «Острозькою комісією»:

1) король обіцяв, що не буде утискуватися православна церква;

2) будуть збережені військові вольності козаків та всі їхні «добра і хутори»;

3) гетьман обирався і знімався військовим звичаєм, але з обов’язковим утвердженням з боку «його королівської милості»;

4) оголошувалася амністія тим, хто раніше воював проти поляків, а тепер підтримає Ханенка і прийме умови Острозької комісії;

5) козаки відмовлялися від будь-яких протекцій з боку інших держав;

6) гетьман позбавлявся права вести самостійну зовнішню політику;

7) козаки повинні були негайно виступати в похід на вимогу короля або його воєначальників, придушувати будь-які антипольські заколоти на території України;

8) король обіцяв, що в будинках, маєтках і хуторах козацьких ніколи не будуть зупинятися на постій польські жовніри;

9) польська шляхта і католицьке й уніатське духівництво дістали право вільно повертатися у свої володіння на території Правобережної України.

Публікуючи текст Острозької комісії, Михайло Вишневецький помістив поруч і свою відповідь на прохання і скарги Дорошенка, які він передавав через своїх послів. Щодо унії, король заявляв, що ця справа взагалі не в компетенції світської влади. Оскільки ж у цей момент папський престол був вакантний, то і розв’язати питання було неможливо. Вишневецький не мав нічого проти відновлення Київської академії, що постраждала в ході воєнних дій, але нічого не говорив про можливості зведення другої. Що ж до сенаторських місць для митрополита і кого-небудь ще з українців, Михайло Корибут писав, що, підписавши Чуднівські трансакції (малася на увазі Слободищенська угода), українці самі відмовилися від такої можливості, що надавалася їм за давнішим Гадяцьким договором.

Як тільки посли Дорошенка повернулися до нього з вісткою про провал переговорів, він заявив польському послу в Чигирині єпископу Шумлянському: «Якщо король і Річ Посполита дозволяють собі з нами такі жарти, то мусить пролитися християнська кров… Уже посилаємо по Орду. Не тільки турка, але й сам Ахеронт[35] подвигнемо на Польщу!» Шумлянський повідомляв у Варшаву, що найбільше козаків Дорошенка повеселив пункт Острозького договору про те, що шляхта може повернутися у свої володіння. «Чого ж пани не йдуть, коли Ханенко їм дозволив?» – іронізували вони.

Ситуація складалася таким чином, що Петро Дорошенко та його оточення все міцніше прив’язувалися до Туреччини. Саме після повідомлення про результат роботи Острозької комісії старшини склали присягу султанові (це відбулося на початку грудня 1670 року). Одночасно були зроблені кроки до повернення на свій бік кримських татар. До Бахчисарая був направлений полковник Лисиця, у Стамбул – полковник Ярош. У листі до Яна ІІІ Собеського від 7 грудня 1670 року Дорошенко обвинувачував поляків у порушенні Підгаєцьких домовленостей, указував на дії окремих польських воєначальників, що нападали на українські міста. Тут хотілося б відзначити, що листування Петра Дорофійовича і спочатку польного і коронного гетьмана, а потім і короля Речі Посполитої Яна ІІІ Собеського – одне з найцінніших джерел з історії тогочасного періоду. Воно велося практично увесь час, поки гетьманом Правобережної України залишався Дорошенко, і, схоже, двоє цих яскравих людей дуже поважали один одного. Створюється враження, що Собеський був одним з тих польських політиків, які вважали – вести справи слід саме з Дорошенком, лояльне ставлення до вимог козаків не тільки не послабить позиції Речі Посполитої, а навпаки – дозволить їй перемогти своїх конкурентів у Східній Європі. На жаль, Ян ІІІ Собеський і Петро Дорошенко так і залишилися по різні боки фронту.

Грабянка 1670 роком датує прихід в Україну чергової татарської орди – це були союзники Дорошенка. Не маючи можливості тримати їх під стінами Чигиринського замку, гетьман змушений був дозволити їм «гуляти» Правобережжям, що, звичайно, приводило до руйнування українських міст і селищ. Проти татар виступило військо коронного гетьмана (офіційно ними командував Ханенко), що діє досить успішно і зупиняється на зиму в Брацлаві, Немирові, Ладижині, Могильові, Рашкові. Літописець стверджує, що цього разу польско-ханенківське військо вигідно відрізнялося від «бусурман» терпимістю щодо місцевого населення.

У лютому 1671 року на козацькій раді в Корсуні було різко засуджено Острозьку угоду, козаки кричали, що «вони всі проти поляків почнуть стояти головами своїми і вмирати, а піддаватися їм не будуть». Листа до короля про свою підтримку курсу Дорошенка відправили полковники – чигиринський, білоцерківський, канівський, корсунський, паволоцький, кальницький, торговицький і уманський. Ще одного листа було направлено на Січ, яка підтримала противника Дорошенка. Можемо переконатися в тому, що Острозька комісія вийшла боком польському ставленику Ханенкові – полковники були незадоволені його угодовською лінією. Початком 1671 року датуються чергові листи Дорошенка до Москви. У них він виправдовує своє прийняття турецької протекції тим, що не мав стільки сил, щоб «із сильними бусурманами брань чинити». У відповідь бояри знову порекомендували гетьманові залишатися в підданстві короля в повній відповідності з Андрусівськими угодами. У пошуках зовнішньополітичних партнерів гетьман спробував вийти навіть на бранденбурзького курфюрста, котрий мав деякі шанси посісти польський престол.

Аналіз документів дозволяє вченим зробити висновок, що у військових планах гетьмана Дорошенка на 1671 рік було, по-перше, взяти найбільш важливі польські фортеці (наприклад, Білу Церкву і Димер) і тим самим убезпечити себе від наступу литовського війська з півночі, а по-друге – об’єднатися з турками і татарами для розгрому основного коронного війська, щоб нав’язати Речі Посполитій новий договір. Участь татар була забезпечена не тільки переговорами Лисиці в Криму, але й тим, що пропольськи налаштованого Аділь-Ґірея ІІ за підтримки Стамбула змінив новий хан – Селім-Ґірей.

Кампанія розгорнулася влітку. У липні Дорошенко з турецько-татарським військом обложив Білу Церкву. Наприкінці року йому на допомогу підійшла і білгородська орда. На Поділля тим часом повернулася і почала наступ армія Яна ІІІ Собеського[36]. Ця армія взяла Брацлав, Могилів, Бар, Межибож, Вінницю. Армія Ханенка взяла місто Ямпіль і, між іншим, не пустила сюди поляків. 8 жовтня 1671 року польський ставленик на гетьманстві зустрівся в Брацлаві з Яном ІІІ Собеським, де вони вирішили просуватися до Кальника, щоб і далі підтримувати Дорошенка. Однак захисникам міста вдалося відбити атаки противника. Розмістивши в кількох містах свої гарнізони, Собеський повернувся у Львів.

У ході воєнних дій до Ханенка приєднався й Іван Сірко. Разом з ним Сірко розбив військо кримського хана Селім —

Ґірея, потім напав на улуси Білгородської орди, здійснив похід на турецькі міста Аслам і Джан-Кермен. 1671 рік закінчився облогою Петром Дорошенком Ладижина, де на той час у місцевому замку переховувався Ханенко. Узяти замок не пощастило, а старшина не видала Дорошенкові його противника.

Увесь цей час Петрові Дорошенку було явно не до Лівобережної України. Сил правобережного гетьмана бракувало, щоб продовжувати бойові дії проти росіян і Многогрішного. Уже в 1670 році лівобережному полковникові Кияшку вдалося повернути під владу свого гетьмана Лубенщину. Однак у якийсь момент об’єднання України могло видатися правобережному гетьманові ближчою, ніж раніше, метою, оскільки його відносини з Дем’яном Многогрішним стають куди дружнішими. Незадоволений московською політикою в Україні, лівобережний гетьман затіяв з Дорошенком досить активне листування. У розмовах зі старшиною він усе частіше лаявся з приводу сваволі московських воєвод. Результатом його необережних висловлень стала змова його ж старшини, яка донесла на нього росіянам. За зносини із «зрадником Дорошенком» у березні 1672 року Дем’ян Многогрішний був арештований і згодом висланий до Сибіру, де виконував доручення московського уряду.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.