Документи №№ 1–2 Мемуари ерцгерцога Вільгельма Габсбурга-Лотрінгена

Документи №№ 1–2 Мемуари ерцгерцога Вільгельма Габсбурга-Лотрінгена

№ 1

Мемуари Вільгельма Габсбурга Полковника УСС

Почато писання їх 28/ІХ — 1919

Автобіографія

Я, Вільгельм фон Габсбург, бувший архикнязь австрійський, а тепер полковник УСС, уродився в Полі (Істрія), дня 10 Лютого 1896279. Батько мій, архикнязь Кароль Стефан, був там тоді з сім’єю як адмірал маринарки. Матір моя Марія-Тереза походить із італійського роду кн. Тосканських. По батьку походжу з лінії Карла побідника Наполеона під Асперном і по традиції з цеї лінії було трьох фельдмаршалів: Карло, Альбрехт, що виграв битву під Кустоззою, і Фрідріх280. Перші вістки про мій рід сягають по документам IX століття, що до лінії Лотрінген, а XI ст., що до лінії Габсбург. Сім’я моя носила імення графів Радбот фон Габіхтсбург (в кантоні Арбав, в Швайцарії, де доси стоять руїни їх замку над рікою Аар). В р[оці] 1246 по вимертю Бабенбергів281 вступив мій предок Рудольф фон Габсбург на престол Східної Мархії282. Дальша історія відома загально. Расово мій рід сильно мішаний. Є в нім кров германська, французька (від князів Бургундських), еспанська (еспанська лінія роду Бурбонів), слов’янська і литовська. Материнська сім’я теж посвоячена з Габсбургами. Вона з другої лінії Льотарингської.

Я з роду шосте й останнє дитя в сім’ї моїх батьків. Найстарший мій брат Кароль-Альбрехт, ур. 1889, потім Лев — 1894, сестри Леонора — 1884, Рената — 1887 і Мехтільда — 1892, всі уроджені в Полі. Матір мене найбільше любила.

Аж до 12 року життя жив я в Полі й на острові Люсін, близько Полі, так, що моя рідна мова властиво італійська й переписку веду з матір’ю все по-італійськи та й дома все цею мовою говорили. Батько переписується з нами по-німецьки.

Перше вражіння, яке собі пригадую з діточих літ, це море. Багато води.

І досі люблю його і острів Люсін, де сім’я моя має малу посілість з огородом. Моя наука почалася нормально в шестім році життя приватно вдома. Першій мій учитель був тірольський німець Ганс Салер. Вчився я по пляну шкільному, зразу зі своїм другим братом разом, опісля сам. Так тревало аж до р. 1912, в котрім здав я матуру в реальній школі у Відні (IV квартал). Учителів мав я тільки німців і французів, та одну англійку. Мов учили нас трьох: італійської, французької і англійської. Клясичних ні, бо вчилися ми всі (і сестри) по пляну реальних шкіл. Батько вчив нас кермувати вітрильними кораблями й взагалі навтики. Від 10 р. життя до 16-го подорожував я з батьком і з братами. Був я в Росії, Еспанії, Голяндії, Франції, взагалі в цілій Европі, (найбільше в Італії), дальше в Африці, Америці й Малій Азії. Найсильніші вражіння маю з півн. Африки (Марокко і Туніс) — а саме з їх природи. Географія інтересувала мене вже в часі науки найбільше (поруч німецької літератури). З поетів люблю найбільше Ленава, Гайне й Айхендорфа, значить найрадше читаю лірику.

Батько покинув маринарку, коли я мав около 12 літ, бо не годився з керуючими військовими колами щодо реконструкції її. Він чоловік модерних переконань. Покинувши маринарку, осів на стало в м. Живець у Західній Галичині, де одержав в спадку добра по архикн. Альбрехті. Там бувала в нашім домі польська шляхта і я навчився там польської мови, яку добре опанував. Там я перший раз почув про українців. Поляки називали їх «Русини» і висказувалися про них як про розбишаків, бандитів і т. д. Я міг тоді мати коло 14 літ і свято вірив, що українці, які так недалеко від Живця живуть, це дійсно розбишацьке племя. Це мене дуже цікавило і притягало мою увагу. В кімнаті, де ми училися, висіла на стіні велика карта Галичини — і мою увагу привертала місцевість Жаб’є в Східній Галичині між горами. Я представляв собі, що це мусить бути осередок українського розбишацького племени, і твердо постановив я собі вже тоді, поїхати там і придивитися тому страшному племені. В 17 році життя довелося мені поїхати в гуцульські гори до Ворохти. Вибрався я сам, не кажучи нікому куди їду.

Було це в літі і було дуже гаряче. Я їхав через Львів і Станиславів інкогніто, в купе II кляси. Вражіння з гуцульських гір мав я чудесне. Вийшовши з залізниці на двірці в Ворохті, пішов я в село. На дорозі зустрів я гуцула-селянина, літ коло 40, і запитав його по-польськи, чи має для мене помешкання на кілька днів. Він відповів, що має. І я замешкав у нього. Я ходив по горах, їздив кінно і возами, був в Жаб’ю — скрізь шукаючи українських розбишаків. Але надарма. Це мене розчарувало. В душі виринула у мене велика нехіть до моїх інформаторів, яким я так довго вірив. Від тоді я зовсім змінився й до Живця вернув иншим, як виїхав.

В Живці читали у нас деякі книжки. З польської літератури найбільше Сєнкевича й Словацького. Але мене польська література не цікавила. Зате велике вражіння робила на мене італійська література, особливо Метастаціо, Данте, Петрарка й Боккачіо.

З Живця до Відня їздили ми незвичайно рідко. І батько, і вся наша сім’я була того переконання, що туди треба їхати тільки на визвання монарха, а зрештою не пхатися на двір. Через це відносини між нами і двором були холодні, особливо від часу, як моя найлюбиміша сестра Елеонора вийшла за звичайного офіцера маринарки, німця Кльосса. Також друга сестра Рената вийшла за кн. Радзівілла (коло Кракова), а третя Мехтільда — за кн. Чарторийського283 з Познанщини, який вважав себе німцем.

Нас виховувано дуже свобідно. Вдома до традицій пануючого роду не привязувано ваги. У нас був звичай, що кождий мужчина мусів учитися якогось ремесла: оба старші мої брати знають столярство і випікання прикрас у дереві, а я знаю артистичне бляхарство. Цего вчилися ми вечорами від вчасної молодости, аж поки не вступили до військової академії. Нас дітей при всім тім держали дома гостро.

До військової академії у Вінер-Найштадті вступив я з братом Леом в 1913 р. в осени. Батьки мої жили тоді у Відні й ми часто доїздили до них. В академії було коло 350 студентів. Я вступив до кляси 1 б.

Так покінчився оден період мого життя, який я тепер вперше ретроспективно оглядаю. Властиво чувся я чужим в своїм високім оточенню й все мав вражіння, що я зв’язаний тим й не маю можности зближитися до людей, як звичайний чоловік, що мені долягало й навіть тяжко докучало. Нужда, яку я бачив, робила на мене велике вражіння. Замітив я її ще в Істрії й потому ще більшу в Галичині. Це відбилося на мені тим більше, що я бачив страшний контраст між богатством свого роду й убожеством народа. Вправді приватних посілостей роду Габсбургів не оглядав я ніколи. Ніколи не був я ні в Чехії, ні в Семигоро-ді, ні в Тіролі, ні в Боснії. Але добре знаю Бург і Шенбрун. В величезній скарбниці в Бургу був я тільки раз і то тому, що мені казали, що це скандал, щоб архикнязь не бачив скарбниці свого роду з коронами й скипетрами величезної вартости. Але мене це не притягало. Двірський церемоніял був для мене особливо відпихаючий. Я був одиноким архикнязем, який до того не брав участи в коронації цісаря Карла284, щоб обминути ці церемонії, я зголосився тоді хворим. Мені закидали тоді, що я солідаризуюся з українцями, які усуваються від того торжества..

З майстром церемоній Холоневським, який мені раз зробив увагу, що поступаю проти церемонії, посварився я сильно. Ми молоді прозивали його «золотим бажантом» (gold fasan), бо він все ходив у дивогляднім, золотом обшитім одязі.

Від оточення знаю, що й покійний архикнязь Рудольф285 також не любив двірських церемоній. Мій батько цінив високо його ум і ліберальні погляди, але на дворі висказувалися про покійного не добре. Говорили про ньго часто і багато. Але певного про його смерть не знаю нічого. Навіть урядовець міністерства закордонних справ Грубесіч, з яким я добре жив, а який мав в руках всі дотичні акти про архикн. Рудольфа, ніколи не хотів мені оповісти нічого про його смерть і казав, що його звязано присягою. Знаю тільки, що покійний Рудольф все жив у незгоді зі своїм батьком цісарем Франц-Йосипом І, який йому закидав, що хоче довести до перевороту державу й зачинати від армії.

Аж до часу мого до вступу до воєнної академії не зустрівся я ні разу з соціалістичними книжками ні поглядами. Одначе народ і його біду я знаю, бо найстарша моя сестра, яка любила ходити до хорих і т. и. брала мене звичайно з собою. Це так впливало на мене, що я перед часом споважнів, бо був пригноблений тим, що бачив. Вступаючи до академії, мріяв я про те, щоб вийти з неї добрим жовніром. З професорів її не зацікавив мене ні оден. Були це самі військові люде, сухі, маломовні. Деякі викладали дуже інтересно, як напр. проф. науки про артилерію, капітан штабу Рада і підпоручник жид др. Адлер, який викладав військове й горожанське право. Наука починалася о 6 ранку і тривала до 1 в полуднє, а по полудні від 3 до 6 веч. Предметів було 28, крім язиків. З чужих учили обов’язково французької й англійської мови, а з державних усіх язиків (також українського), але обов’язковим був тільки один з них. Я найрадше студіював географію, а найтяжче приходила мені наука про організацію армії та наука про терен. Мешкав я разом з іншими учениками академії й не мав окремої кімнати. Вставав я, як всі, о год. 5 рано. По спільнім сніданню йшли ми на науку, яка відбувалася в тім самім будинку. Деякі лекції були такі страшенно скучні, що ми або тарока грали, або робили збитки, за які мені не раз доводилось сидіти в «касарняку». Професорам, яких ми не любили, робили ми всякі збитки. Найбільше радости викликувало се, коли нам удалося вложити такому професорові живого хруща в каламар так, щоб він у відповідній хвилі виліз професорові на папір. А за одну «штуку» відсидів я раз 27 днів «касарняка». Було це так: командантом школи був генерал-лейтенант Бельмонт, чоловік старший і дуже гострий, якого ми не любили. Він мешкав в тім самім будинку, де була школа й мав до роспорядимости автомобіль, що стояв під кришею. Отож ночами нас шістьох викрадалося з кімнат, а ще я умів їздити автом, отож возив їх по саду й по великій «райтшулі». Так бавилися ми дев’ять ночей, аж в кінці зловив нас на горячім інспекційний офіцер. Найбільше приятелював я з одним хорватом, Олександром Петком, який погиб на війні. Іспити в академії відбувалися що півроку. Наука не приходила мені тяжко. Тільки безпосередно перед тим вчився я днями і ночами. З архикнязів я і брат Лео належали до перших, які вступили до академії. Перед тим цього не було. Батько дав нас до воєнної академії тому, щоб не говорили, що нас іменовано офіцерами тому, що ми архикнязі, як се бувало.

З дому не присилали нам на особисті видатки нічого, щоб ми привикали до звичайного життя. Апанажів[10], які набирали инші архикнязі, ми не мали, бо ще архикнязь Карло зрікся їх іменем своїм і наступників своїх. Одначе ми не відчували недостачі в нічім. Одяг і харч одержували ми в школі, як всі. Що другу неділю їздив я до Відня, на що одержував я дрібні квоти з дому. Життя в школі було дуже веселе. Найбільше інтересували нас коні, фехтування на шаблі, плавання і т. п. Були й тяжкі дні, в яких ми з ранцями (торністрами) на плечах ішли цілими днями серед спеки, будували й висаджували мости і т. п.

В вільних хвилях читали ми. Тоді вперве попали мені в руки новочасні книжки політичного й соціального змісту: Кавцького, Адлера ін. Читали ми також залюбки Ніцшого. З німецьких Навмана ін. Читали також багато романів. Дискусій на ці теми не було, бо школа обсорбувала нас дуже.

Воєнну академію скінчив я в лютні 1915 р. і як лейтенант був приділений до 13 полку уланів.

Про вибух війни довідався я тоді, коли всі. Ніяких приватних інформацій про неї я не мав. Від хвилі, як вибухла війна, урльопи[11] здержано і я до дому вже не їздив. В школі панував веселий ентузіазм з приводу війни. Одначе я не поділяв його і немов прочував, що цей ентузіязм скінчиться недобре. По скінченню академії вступив я на два дні до дому. Про війну майже нічого не говорили вдома. Ситуація була не ясна. З дому поїхав я до кадри свого полку. Я знав, що це український полк і що рекрутується з Золочівщини. Кадра його тоді була в Чепрегу на Угорщині. Це мале село коло Еденбурга (Шопрону), гарно положене на границі рівнини і підгір’я. Там самі мад’яри. Командантом кадри був підполковник барон Руммерскірх, чоловік добрий. Він усе говорив: «Знаєм, у полі дуже гарно, але у Відні ще краще». Життя в кадрі було скучне. Я був там 4 тижні і з транспортом відійшов у поле зі своєю сотнею. Мій полк стояв тоді в Карпатах і належав до 18 бригади, 3-ї армії (Боровича). Він стояв на лівім крилі тої армії в сусідстві з армією Макензена286. На дворі стояла весна — було дуже свіжо й весело. Мою сотню, яка складалася тільки з українців (я поляків усунув), прозивали «червоною, або соціалістичною», а мене «червоним принцом». Розуміється, соціалістом прозвали мене не тому, щоби я ширив соціялізм, тільки тому, що я старався, щоб кождий мій козак мав українську синьо-жовту відзнаку, що тоді уважалось в Австрії просто зрадою, бо всіх українців уважали русофілами. Те саме робив у своїй батерії мій пізнійший ад’ютант Едвард Рубіш (Лемиренко)287, родом з Підгір’я в Брідщині, якого батарею через те прозивали червоною й закидали йому деморалізацію мужви.

Моя сотня зложена тільки з українців, безумовно мала національну українську свідомість, але боялася виявляти її, бо тоді кождого українця уважали політично підозрілим. Між собою жили в згоді. Старшини в сотні були самі німці (був оден поляк, але я усунув його). Страх українців перед переслідуванням доходив до того, що деякі признавалися до польської народности. За це я лаяв страшенно і казав їм. що коли я признаюся до українського народу, то й вони можуть це сміло робити. Це помогало й переносилося скоро до сусідніх сотень. Військова й моральна вартість моєї сотні представлялася дуже добре. Я взагалі уважаю українців найкращими жовнірами. Тільки вони трохи подібні до овець: як мають провід, котрому вірять, то підуть в огонь і в воду, тай виконають навіть річи, які виглядають неможливими до виконання. Мав я одного трубача. Називався Лука Бойко і походив з с. Бучини (Брідщина). Він під час одного бою в Карпатах дістав сильний шрапнельний постріл, який розтріскав йому праву руку. Мимо того, Бойко вискочив з окопів і побіг, щоб притягнути раненого товариша, який лежав перед дротами. Я кричу: «Бойку! Не йди туди, бо погибнеш». Але він мимо того пішов, притягнув товариша й тоді зімлів з упливу крови. Я зараз вислав його до шпиталю. Там прикинулася йому гангрена. Йому хотіли відрізати цілу руку. Тоді він утік зі шпиталю до мене. Здав я його до дівізійного шпиталю, де йому надрізали руку. Він виздоровів. Таких випадків дійсної самопосвяти й геройства золотого українського жовніра міг би я подати безліч. Згадаю тільки з моєї служби при У.С.С. старшого десятника Михайла Атаманюка з Кинашова (Рогатинщина), який в ріжних часах був шість разів ранений, Юру Бендейчука, молодого гуцула з Жабйого, незвичайно відважного хлопця, якого уважаю просто своїм приятелем і инших.

Що до моралі тих людей, то вона, як я сказав дуже висока. Говорю це, на підставі порівняння з жовнірами инших народів. Одну тільки хибу має український жовнір: він занадто добродушний і в тім уступає перед жовнірами инших народів, які знаю. На цю надмірну добродушність українського жовніра, яка доводить його до того, що він навіть покривджений, не протестує й не жалується, — не міг я спокійно дивитися. Я просто підбурював їх в таких випадках. Не раз прикликав я побитого польським офіцером жовніра, як тільки довідався про це, — й наказував йому зголоситись до рапорту в тій справі і заявити своєму комендантові, що робить це на мій приказ. Опісля, розуміється пильнував я, щоб справа не закрилася. Це була також одна з причин, із-за яких прозивали мене «соціалістом» і т. и. До характеристики українського жовніра скажу ще одно: він має такі нерви, які Гінденбург288 уважає необхідними для жовніра першої якости. Про це переконався я багато разів. Наведу один такий випадок: Коло села Кадлубиськ (повіт Броди) в осени 1917 р. лежали ми в окопах. Було досить спокійно. Нараз почали москалі стріляти гранатами. Один гранат упав в окопи між двох українських жовнірів, які лежали собі. І не вибух. Мабуть небагато знайдеться таких людей, які не скочили б на рівні ноги по такім гостинці від ворога. Одначе оба українські жовніри тільки мов на команду крикнули свою відому улюблену лайку й ані поворохнулися. Лежали спокійно дальше. Таких випадкив міг би я теж безліч оповісти. Словом уважаю українського жовніра за першорядний матерьял в світі.

Український жовнір дуже витривалий на голод і нужду, на труди й невигоди. В тім перевищують українців тільки одні серби, більше, мабуть, ніхто. В наступі нема кращих жовнірів, як українці. Вони рвуться вперед так, що часом аж вимикаються з рук команди. Зате в обороні вони гірші (найтугіше бороняться пруські німці). Найслабше місце в душі українського жовніра, як жовніра, це недостача власної ініціативи. Але за те на приказ, — усе виконають, а особливо розвинений у них орієнтаційний змисл. Він просто казочно сильний у них. Навіть уночі. Супроти добрих офіцерів, які дбають за своїх людей, — український жовнір вірний до смерти.

Українці люблять співати. Я люблю слухати, як вони співають. Обов’язково я казав співати: «Не пора», «Ще не вмерла Україна», «Верховино», «Над Прутом у лузі». Я особисто й по-товариськи говорив їм про гноблення України Росією, ніколи при тім не підчеркуючи, що в Австрії інакше, бо уважав се не смачним. За таке відношення до Австрії мусив я раз навіть ставати до рапорту. Я при рапорті заявив отверто, що почуваю себе українцем й інтереси України для мене на першім місці.

Мені відповіли, що це противиться моїм обов’язкам і на тім скінчилося — досить комічно: мене також почали уважати політично-підозрілим (з чого я мав сто потіх). Сказав мені це мій полковник Спанокі, якому таку опінію про мене передав дівізіонер Берндт. Припускаю, що відповідний звіт про мене мусів вже тоді піти до Головної Кватири в Бадені289, про що пізніше.

Весь час стрічав я арештованих військом цивільних українців в наслідок польських доносів. В Золеві коло Добрівлян інтервеніював я в такій справі у бригадієра ген. Копічека з успіхом. Одначе, з рештою годі було багато помогти: занадто масово арештовано. Українське населення скрізь відносилося до австрійської армії добре, одначе польські урядові доноси витворили інакшу опінію. До найбільших доносчиків належали Золочівський староста Пшибиславський і Тернопільський Фрідріс. Оба нажилися великих маєтків на війні, перший купив за ці гроші навіть добра коло Золочева. Я зі своєю сотнею взяв участь в багатьох битвах: коло Літині над Дністром, коло Яричева, коло Кожар на Волині, коло Ковеля, Голоб, Луцька, Олики, Чумана над Гориню, Сільна, Рожиця (де всі мої річі з обозом захопили москалі), коло м. Кольки над Стиром, коло с. Черниша і Берестян над Кормином, коло Берестечка й Свинюх (тут стояв проти мене полковник Болбочан290, і тут був мій найгірший бій з рос. гвардією, і тут упав мій найлучший вахмайстер Анклевич і вістун Трач (з Золочівщини), що мав золоту медаль).

Мої вражіння з боїв такі: передовсім неправда, що до них можна привикнути. Перша битва денервує найменше. В дальших битвах я тільки в небезпеці спокійний, бо тоді дуже зайнятий. Але опісля приходить сильна реакція, чоловік стає нервозним і має жадобу сну. Може бої давали б сатисфакцію, якби не втрати в людях, до яких привиклося.

Відзначень одержав я п’ять, з тих найвищі хрест заслуги з мечами і залізний хрест 1 кл. (пруський). З політичних причин носив я тільки пруський хрест. Перед тим не носив я ніяких відзначень, хоч мав, а носив тільки синьо-жовту відзнаку «УСС 1914», за що мені робили виговори, на які я відповідав, що це нікого не обходить. Тоді дали мені спокій. Що вони собі про мене думали, не знаю. Мабуть, не дуже підхлібно. Але в нашому роді було багато опозиціоністів і до таких виступів привикли були.

Захорувавши тяжко, відлежав я три місяці у Відні. Лічив мене проф. Візель, жид, дуже розумний чоловік. Опісля місяць був я в купелі в Бадені, (квітень 1917). Там жив я з адмір. штабовим лікарем д-ром Окуневським291, відомим українським письменником.

Читати по українськи навчився я в зимі 1915 р. Вчив мене жовнір з моєї сотні Примак з Тернопільщини — на національних піснях. Перша моя книжка в українській мові, яку я прочитав з допомогою Примака, була мала Історія України Грушевського. Крім того, читав я багато Франка; його поезії зробили на мене велике вражіння, особливо вірш «Каменярі». Дальше сподобався мені Федькович і мініятюри Стефаника («Синя книжечка»). «Кам’яна Душа» Хоткевича мала для мене спеціальне значіння, бо я дуже люблю гуцульські гори. Чудесна коміка є в «Забобоні» Мартовича. Розуміється, Шевченка читав я із запалом, а також всю стрілецьку літературу.

Від мая 1917 був я цілий рік в своїм полку, який стояв коло Кадлубиськ (Брідщина). Тоді була позиційна війна, скучна, нічого цікавого не було. Я читав і проводив велику переписку з українцями у Відню й Стокгольмі.

Ще в р. 1916 був я на авдієнції у покійного цісаря Франц-Йосифа І292, в справі мого одного українського приятеля. Я знав, що цісар ворожо був настроєний до українців, бо думав, що вдасться йому приєднати до Австрії цілу Польщу, що поляки зручно йому підсували через своїх людей на дворі і в міністерствах, як також через зв’язаних з ними політиків инших народностей. Цісар відмовив моїй просьбі, чого я зрештою сподівався. Більше у нього я ніколи не був ні перед тим, ні потому. Найбільший вплив на старого цісаря в тім часі мав грек Бур’ян293, який теж постійно мріяв про прилучення цілої Польщі. Байкою є немовби архикнягині, або инші жінки мали політичний вплив на старого цісаря. Він був чоловік дуже неприступний і замкнений, а особливо супроти членів свого роду. Зрештою, в часі війни він уже був в такім віці, що ніщо на нього не робило вражіння.

Цісаря Карла знаю від своїх хлоп’ячих літ. Це людина дуже добродушна і з найлучшими замірами, але слабої волі. Він має клясичну нормальну освіту й юридичні студії. Він був приступний і давав на себе впливати, але із-за його слабої волі впливали на нього з усіх сторін так, що він ніколи не міг рішитися. Німецький цісар Вільгельм294 і його оточення просто тероризовали цісаря Карла. Мати його подруги, герцогиня Парменська впливала на нього шкідливо, бо була дуже амбітна і хотіла своїх дітей бачити на ріжних престолах. Під тими впливами цісар Карло не міг покинути Німеччину, хоч хотів не раз це зробити. Про національний склад своїх держав був добре поінформований, про українську справу також. Про українську справу говорив я з ним багато разів, не раз він сам завзивав мене. Одначе ніколи не міг рішитися. Раз рішився вже був на поділ Галичини і заявив це президентові міністрів Зайдлерови295. Але ще того самого дня відкликав своє рішення з обави перед криком поляків в парляменті і краю. Найбільший вплив мав на молодого цісаря др. Польцер, шеф кабінетової канцелярії, чоловік не старий. Цісар Карло не вірив так полякам, як старий цісар. Не можна сказати, щоб він їх боявся, але не хотів «скандалів».

Убитого в Сараєві престолонаслідника Франца-Фердінанда296 знав я також особисто. Був це чоловік розумний і енергійний, знав Австрію і для українців був прихильний. Носився з замірами відбудови великої Української держави. Неправдою є, що жінка кермувала його політикою. Був це мужчина цілком самостійний, а вона була дуже скромна жінка.

З політичних подій в часі війни обходив мене найбільше Берестейський мир і перед тим відокремлення Галичини. Вже перед заключениям Берестейського миру найрозумніші державні мужі в Австрії й Німеччині знали, що осередні держави будуть побиті, головно з господарських причин. Гр[аф] Чернін297 отверто заявив цісареві: «Wer haben uns zum Todeygesiegt» (Ми смертельно побідили). Чернін, чоловік розумний, говорив вже тоді, що вже велика територія занята осередніми державами, розсадить їх. Тільки більшість німецьких рішаючих кругів не бачила катастрофи, яка наближалася. І тому в Німеччині Чернін мав багато ворогів. Якраз для того, що погром центральних держав був певний для розумніших політиків, постановили вони вирішити справедливо питання великої Української держави. Вони думали так: «Національний розвиток України не підлягає найменшому сумніву. Його можна припинити і то тільки на якийсь час. Але убити неможливо. Для того треба визнати Україну як самостійну державу в етнографічних межах, а навіть з певними закругленнями. Вже сам факт цього визнання матиме велике значіння принципіяльне, а в будучині навіть практичне, в першій мірі негативне: бо кожда держава, яка перечитиме українському народови його права до самостійности в відповідних границях, скорше або пізніше відпокутує за це при будучих комплікаціях, як це вчить історія.» Противники української справи підносили вже тоді, що Україна в найлучшому разі буде невтральна в великій боротьбі між Антантою й центральними державами, а навіть може звернутися проти центральних держав із-за дуже важної для неї Східної Галичини, якої Австрія, розуміється, не думала їй відступити. Щоб до цего не допустити, Німеччина заздалегідь приготовила замах стану на Україні, з яким німецький генерал Айхгорн298, шурин Скоропадського, вже дуже вчасно носився. Словом, німці від самого початку не думали провадити української політики на Україні, а Австрія не оцінювала добре ні української справи, ні німецького становища в цій справі.

На вістку про визнання самостійної Української держави всі українці в австрійській армії незвичайно втішилися, а моя сотня уланів справила собі великий пир у Кадлубисках.

Незадовго німці розпочали похід на Україну. Хоч я знав, яку вони політику поведуть на Україні, одначе мимо того тішився, що Україну займають вони, а не Австрія, з тої простої причини, що з Австрією прийшли б на Україну поляки, смертельні вороги українського народу.

В півтора місяця опісля вмаширували на Україну також австрійські війська, головно по хліб і щоб не дати німцям занадто вкорінитися. Зараз повстали між обома центральними державами великі непорозуміння на Україні із-за обсаджуваних територій та із-за команди.

З австрійськими військами вступили на територію Української Держави також Укр. Січові Стрільці. Була це добровільна українська формація, яка повстала в Галичині з початком війни, щоби боротися проти Росії, як гнобительки України. Сю українську формацію в Австрії переслідовано від початку, бо Австрійський уряд, — зрештою слушно, — підозрював цю українсько-галицьку формацію, що вона бореться не за центральні держави, тільки за українську справу. Якраз тим симпатична була для мене ця українська формація. Їй постійно грозило розв’язання зі сторони Австрії, до якого я всіма силами старався не допустити. Лекше було мені це робити, відколи на престол вступив молодий цісар Карло. Але зовсім легка не була моя робота, бо на Укр. Січових Стрільців приходили вічно доноси до Головної Австрійської Команди. Доноси ці робили ріжні австрійські офіцери від низьких до високих, а особливо поляки з ріжних сфер. В Головній Австрійській Команді стояли цілі паки таких доносів найріжнішого змісту. Референти постійно вносили на розв’язання.

Розв’язання Українських Січових Стрільців було б дуже прикре для українського народу в Галичині, бо це було тоді одиноке українське національне військо. Щоб не допустити до того розв’язання, постарався, щоб мене іменовали командантом українського легіону. Коли доноси й тоді не уставали та й Укр. Січовим Стрільцям грозило дальше розв’язання, заявив я шефові генерального штабу Арцові, що я особисто з цілим українським легіоном піднесу повстання проти Австрії, при чім я і вони добре знали, що за Ураїнськими Січовими Стрільцями підуть всі українські полки австрійської армії. Це помогло — і Українським Січовим Стрільцям дали спокій. Бодай на якийсь час.

Команду над Українськими Січовими Стрільцями обняв я дня 1 квітня 1918. Вони стояли тоді залогою в Копані під Херсоном (На Великій Україні). Я приїхав безпосередньо перед їх наступом на м. Херсон, який був в руках більшовиків. Приняли мене дуже добре, бо вже знали, що я не думаю робити жодної австрійської політики, тільки чисто національну. Раненько 26 квітня розпочався наступ на м. Херсон. Ми пішки йшли 5 годин з Копані до Херсону, де мали наступати як резерва правого крила 11-ої дивізії. О годині 2-ій по полудні вступили ми до Херсону, не беручи участи в бою, бо не було потрібно. Херсон — гарне місто, положене при устю Дніпра до Чорного моря на великій рівнині. Кругом степи. З Херсону поплили Українські Січові Стрільці кораблем до Нікополя над Дніпром (Це «Великий Луг»). Там остала перша сотня як гарнізон під командою (покійного вже) сотника Никорака. Инші частини Січових Стрільців поплили дальше кораблем до Олександрівська (на Лівобережжі), який здобули тяжким боєм від російських більшовиків. Там стояли ми гарнізоном два місяці. Від там робив я зі старшинами Січових Стрільців часті прогулки на близьку «Січ» (на Хортицю, Царицинський Кут, Кічкас і Біленьке).

З усіх місцевостей давнього Запорожжа найбільше вражіння робила на мене околиця «Вовчого Горла», особливо вечером, як заходило сонце. Я їздив туди дуже часто, не раз день по дневі. Один вечір перебув я там з покійним полковником Вітовським299, пізніш секретарем війни ЗОУНР.

Територія давнього Запорожжа має несподівано свідоме українське населення. Я розмовляв з селянами, особливо в околицях Царицинського Кута, і переконався, що традиція українського козацтва там дуже жива. В усім пробивається у них та старина. Багато оповідає, що його дід чи прадід був на «Січі». Кожний гордиться тим, що він з вольного козацького роду.

В тім часі була там розвинена організація «Вільного Козацтва» під проводом члена У. Ц. Р. Отамана Олівера, з яким я гарно жив. Ця організація могла мати коло десяти тисяч членів. Була це майже виключно кавалерія з добрими кіньми, мали й броневики, які забрали у відступаючої російської армії. «Вільне Козацтво» було проти гетьмана, а за Центральною Радою. Також в тім часі прийшла з Мелітополя (коло Криму) до Олександрівська бригада генерала Натієва300, з роду грузина, який одначе дуже сприяв Українській національній справі. Він також був проти гетьмана, а за Центральною Радою. Був це симпатичний чоловік і мав також симпатичного шефа штабу, родом з Полтавщини, якого фамілію я забув. Пізніший військовий міністр Петров301 був у Натієва командиром третього гайдамацького полку і стояв в Царицинськім Куті, де я й познайомився з ним і близько жив з його полком. В тім полку служили й улани з мого полку, які втекли з Австрії. Я їх там пізнав. Ми зустрічалися й говорили.

В Олександрівську стояли також 1 — й і 2-й запоріжські полки, в яких теж служили галицькі офіцери, м. и. Юліян Чайківський з Чортківщини, що тепер служать у С. С. (група Коновальця). В тих кругах обертався я два місяці. Мої УСС дуже близько жили з тими групами й разом робили прогульки на «Січ», разом там виставили хрест і т. и. З тих причин мав я багато від гетьманських доносів до німців. Німці обставили мене аж 10 шпіонами. Неприємності мої збільшувалися ще тому, що я не виконував наказів робити карні експедиції.

Весь час мого командування над Українськими Січовими Стрільцями йшла боротьба проти мене зі сторони німецької Головної Кватири, обох міністрів закордонних справ (німецького й австрійського) та австрійської Начальної Команди. Всі доноси на мене збіралися у німців у Київі, котрі через німецького посла Мума302 і мого особистого неприятеля австрійського посла Форгача303 (бувшого міністра) висилали ті доноси в Австрію. Гетьман вислав до Німеччини аж три ноти з жаданням, щоб мене усунули. Мене раз у раз завзивали до Відня й до Німеччини, де мені за моє поведения грозили відняттям команди, розв’язанням УСС і т. и. Я на все те відповідав також погрозою, про яку вище згадував.

З тих інтересних для мене часів пригадую собі такий епізод. В Звенигородськім повіті селяне, невдоволені гетьмансько-поміщицьким режимом, зробили повстання під проводом селянина Шевченка304, з яким я також знався. Повстанців тих було коло 6000. Німці й австрійці одержали наказ здавити це повстання. Я становив тоді полудневу групу австрійського війська і мав крім УСС (коло 2000 людей) ще 3-й Тернопільський батальон 115 полку, дві сотні з другого батальону 203 полку, дві батареї, одну компанію мадьярських стрільців й одну компанію піонірів — все (крім мадьярської компанії) українські частини з Галичини. Я одержав наказ взяти участь в здавленню повстання й постановив не виконати наказу. Своє угруповання в тій цілі послав до дивізії; виставив полеві сторожі, але навіть не рушився з місця. У сусідньої групи майора Лянга інтервеніював я, щоб не палив збунтованих сел. Повстанців повідомив я про рух німецьких сил, які надходили з півночі. Повстанці зустріли з боєм німців, які мали в тім бою значні втрати, але повстанців не розбили. Ті подалися назад і розійшлися зі зброєю. Тільки Шевченка якось німці впіймали. Держали його місяць в тюрмі і в кінці випустили, побоюючися його популярности, а може й мого знайомства з ним. Від тоді число німецьких шпіонів коло мене подвоїлося, про що аж опісля довідався я з актів австрійської вищої Команди. Ніхто з німецьких вищих офіцерів не зложив мені ніколи візити. Розуміється, я також ні разу до них не поїхав, хоч граф Буріян з Відня виразно домагався від мене цього. Такі відносини тривали аж до кінця.

Доноси все більшали, а зміст їх ставав що раз більше ненависний. В кінці закинули мені, що я своїм поведениям з селянством підготовляю грунт більшовизмові в народі й війську. Мене знов покликали до Відня, а в часі моєї відсутності при УСС мали їх розв’язати. Ще перед тим на ті всі доноси вислав я шефові генерального штабу — признаю се імпертінентське[12] вияснення, за яке одержав на письмі догану (котру мені в цілости вписали в мою офіцерську кваліфікацію в цілі опізнення мого авансу; я був тоді сотником). У Відні завізвали мене до цісаря, який подав мені до перегляду цілий пак доносів зі словами: «Я знаю, що це все неправда». Я забрав ті акти, перечитав і кинув у піч. Я був тоді дуже неспокійний, бо від УСС раз у раз приходили то депеші, то кур’єри з донесеннями, що їх хочуть розв’язати. Я відповів їм, що нема небезпеки. З Відня покликали мене через міністерство закордонних справ до Берліна до цісаря Вільгельма. Я знав, що дві неділі опісля поїде до Німеччини цісар Карло з Буріяном в важних політичних справах, про які не можу ще тепер писати з особистих причин…

Цісар Вільгельм був тоді в своїй головній кватирі в Спаа (Бельгія), де я поїхав за ним. Спаа — це мале купелеве містечко, дуже гарне. Було це в серпні 1918, вечором, як я надзвичайним поїздом приїхав до Спаа. Може це троха дивне, але я без зацікавлення зближався до німецької Головної кватири. Застав я там великий лад і порядок, який кидався в очі відразу. В одній з віл мешкав цісар Вільгельм, до якого мене покликано. В місті я бачив пруську гвардію. Представлялося ще добре, але один старшина німецького генерального штабу сказав мені, що на фронті не добре. На другий день о 12 годині в полуднє визначено мені авдієнцію. Німецький цісар прийняв мене досить холодно. Питав про Україну, мої вражіння з того краю. Я отверто заявив, що теперішня господарка окупаційних армій і політика Гренера305 — Скоропадського доведе до катастрофи. В його невиразній відповіді виразне було тільки те, що йому моя присутність на Україні не бажана (що зрештою в часі мого повороту через Берлін державний підсекретарь Баер виразно мені заявив і просив мене, щоби я не вертав на Україну. Я відповів Баерові, що це моя річ і що він незадовго довідається чи я поверну, чи ні). Зі слів цісаря Вільгельма міг я ще винести, що він більше вірить Тренерові, чим мені.

Мимо такого прийняття покористувався нагодою, щоб утруднити Буріянові ціль його подорожі.

Німецький цісар зробив на мене вражіння німецького студента з самопевністю виступу, з якого пробивалася очевидна манія величини. В мові і поведению безтактний, сильно разив. Я його тоді бачив вперше, і мабуть в останнє.

Того самого дня був я у Гертлінга306. Це старенький чоловік, літ понад 60, дуже симпатичний. Я представив йому докладно, що німецькі війська роблять на Україні. Він відповів, що ті справи до нього не належать. Я й тут старався приготувати Буріянові «мягке крісло», як-то кажуть. Що це мені удалося, заявив мені опісля сам гр. Буріян, який по моїм повороті до Відня з обуренням закидав мені це. Я спокійно відповів йому, що я тільки інстанціонував в справі зміни політики на Україні, але безуспішно. Він сам відповів мені зі злобою, що після звітів Форгача нема ніякої України. Це мене так обурило, що я навіть не попрощався з ним і вийшов з салі.

Ще блище до фронту, чим цісар Вільгельм, сидів Людендорф307 (при оперативнім штабі німецької начальної команди). Я був і у нього на третій день по візиті у цісаря Вільгельма. Людендорф чоловік середнього віку, твердий, маломовний і з виглядом, дуже зарозумілий в противенстві до Гінденбурга (у нього я був того самого дня), який робить вражіння дуже симпатичного старого батька. Коли я скінчив оповідати Людендорфові про те, що виробляють німці й австрійці на Україні, він не відповів ні слова. Зате про инші питання висказувався живо. Та тих справ описати ще не можу.

В переїзді через Берлін задержався я кілька днів за для знакомих і вернув до Відня. Тут побув я два дні й хотів їхати. Та мене знов завізвали до шефа штабу Арца, який знов доручив мені цілий стос доносів на УСС. Я взяв їх з собою, щоб мати що читати по дорозі. До Львова перечитав я з половину тих актів і написав острий лист до Арца, заперечуючи правдивість усіх доносів. При тім відіслав я йому всі акти.

УСС застав я вже в Єлисаветграді, а частинно в Масляниківці (під самим містом). Там почав я формувати новий курінь всупереч волі австрійських військових влад. Та кінець кінців мені наказали розв’язати цей новий курінь УСС, а людей послати до вишколу. Я вислав до вишколу тільки 40 людей, а решту розділив по своїм сотням, які стали фактично подвійно сильні. Так крутив я аж до мого виїзду, який вкінці перепер гетьман. До того часу вспів ще перевести заборонений мені набір в околицях Вижниці (Буковина), при чим помогав мені отаман д[окто]р Н. Гірняк308. Щоб утруднити догляд над собою й над УСС, перенісся я з ними до села Черняківки, до якого шлях дуже не вигідний: інспекції з дивізії припинилися.

Там перебував я до 6 жовтня 1918 р. В тим дні по наказу вищої австрійської команди мусів я разом з УСС виїхати на Буковину й зі штабом й вишколом став у Чернівцях, кіш — у Вижниці, а сотні на границі і частина їх у Бесарабії. Гуцульська сотня стояла в селі Чагор коло Черновець.

Намісник (президент) Буковини гр. Ецендорф, тирольський німець, звертав постійну мою увагу на те, що заноситься на щось. Робив він це в той спосіб, що присилав мені ріжні депеші з Відня, з міністерства внутрішніх справ. Було очевидно, що розпад Австрії наближався.

Я лежав тоді хворий. Коло 15 жовтня 1918 приїхали до мене два українські офіцери з Галичини й повідомили мене, що галицькі українці лагодяться переняти владу в Галичині. Вже тоді обговорювали ми справу висадження моста на Сяні. Чому його у відповідний час не висадили — не знаю. Не кажу, що через те був би врятований Львів, бо критикувати легко. Але цікаво було б знати, хто в тим завинив.

Дня 19 жовтня 1918 зійшлися у Львові Українські Установчі Збори. Я не був на них, але мав докладні відомости від старшин УСС. Дня 1-го листопада 1918 р. рано українські війська захопили Львів під командою сотника УСС Вітовського, який був там на урльопі. Ще того самого дня одержав я про те депешу, вислану Вітовським, який домагався в ній негайної висилки цілого легіону УСС до Львова. Я лежав у шпиталі. О годині 9 рано прийшов до мене командант вишколу УСС Осип Букшований309 з запитом, чи й гуцульська сотня має їхати. Я відповів: «Розуміється». Букшований був одинокий, що розумів ситуації: зрештою цілий легіон хотів боронити Чернівець перед румунами. Коли Букшований виїхав до Львова на поміч нашим військам з вишколом і з гуцульською сотнею (мене заступав сотник Микитка310), збудили мене вночі й сказали, що дальші частини УСС не хочуть їхати до Галичини, бо думають, що там усе добре, а тут румуни можуть забрати Буковину. Я встав, зібрався в лихорадці й автом поїхав на станцію. Там побачив я транспорта УСС в повнім порядку, тільки обоз не був ще завагонований. Я покликав до себе ком. Микитку, коменданта Черновецького вокзалу й четаря Івановича та наказав, що до 4 годин рано останній транспорт УСС мусить бути в дорозі на Львів. Ніхто з УСС не відповів на це нічого. І дійсно до 4 години рано всі ешелони УСС від’їхали на Львів.

Було вже зимно і дуже мрачно. Через мій виїзд вночі збільшилася у мене горячка так, що я не міг їхати. Щойно 9 листопада опустив я Чернівці мимо хвороби, бо румуни надходили. Я виїхав автом через Сторожинець і Вижницю до Косова. Біля Косова переночував я в селі Кабаках. В Косові я був присутнім при тім, як жандармерія присягала на вірність Українській Державі. В Коломиї був я три дні. В Станіславові задержався я два дні. З Янчина коло Перемишлян говорив я вже телефонно з Вітовським, який ще держав Львів. Я приїхав до Львова як чоловік приватний. І там сидів я приватно аж до 21 листопада 1918, коли українці опустили Львів. Я поїхав автом до Жовкви, відтам через Кам’янку до Золочева, відтам до Тернополя і Бучача. В Бучачі я мешкав в монастирі о. о. Василіян аж до 6 мая 1919. Потому жив я коло Станіславова аж до румунського ультиматума з 24 мая 1919 року. Того ж дня раненько поїхав я через Делятин до Ворохти. Там під стрілами румунів завернув я й поїхав до Березова, де застряг з автом. Пішки вночі пішов я зі своїм ад’ютантом і його дружиною та Петром Шекериком311 до с. Текуча, де переночував і пішки пішов дальше до Космача, де я знову ночував (в останній хаті під верхом Грегіт). На другий день раненько пішли ми через Грегіт великими снігами серед сильної мряки до с. Ільці, по дорозі двічі заблудивши. В Ільці я знов ночував (ніде за нічліг гуцули не хотіли принята заплату) і пішов раненько до Жаб’я, перебравшися в Ільці по гуцульськи. По дорозі зустрів я весільний похід знайомого гуцула, сів на коня і поїхав до церкви до Слупейки. Там зустрів я вже багато УСС знакомих, м. и. Юру Бендейчука. В Жаб’ю ночував я у Гуньовського. На другий день рано прийшли до мене Бендейчук і Венгрин, котрі запровадили мене до Шекерика. Там був я дві години й пішов на Матуру до знакомого гуцула, де мешкав сім днів. На Зелені Свята пішов я до Ільці на храм і мешкав там у пароха Глібовицького. Там полонили нас 6 червня румуни. Обходилися при тому брутально. В Косові нас замкнули, а з Косова повезли автом до Коломиї і залізницею вечором до Черновець. Відтам на другий день повезли нас до Букарешту, а відтам автами до Монастиря Кальдарушани (50 км. на північний схід), де нас замкнули. Поводилися й тут не дуже добре. Тут сиділи ми три місяці аж до освобождения на просьбу УСС через Український Уряд. На Україну приїхав я дня 10 вересня 1919 року.

По моїм безробіттю в полоні мені дуже хочеться працювати для України і я працюю, доки матиму змогу.

Скінчено писати дня 9 жовтня 1919.

(Центральний державний архів вищих органів влади України — далі — ЦДАВОУ. — Ф. 1429. — Оп. 1. — Спр. 35. Оригінал укр. м.).

№ 2

Автобіографічні спогади Вільгельма Габсбурга-Лотрінгена

Українські Січові Стрільці з весни 1918 р. до перевороту в Австрії

В 1917 році я служив ще при 13 полку уланів, який складався з українців із околиць Золочева. Тоді я вже був у зв’язку з УСС-ами, які стояли на південно-галицькому фронті. До мене приїжджали часто старшини УСС, як отаман д[окто]р Никифор Гірняк, полковник Гриць Коссак312 та інші. Саме в тому часі польські легіони під проводом полковника Галлєра313 перейшли біля Черновець на бік москалів. Наслідком цього австрійські військові власті видали наказ роззброїти останні ще частини польського легіону й інтернувати їх у Мармароськім Сиготі. Проти зрадників виточено процес.

В австрійській начальній команді було багато старшин польської народности, вшехпольської орієнтації й вони, займаючи вищі посади в генеральній булаві, намагалися всіми силами, щоб і УСС були розв’язані, так само як польські легіони. Словом шалені інтриги проти УСС-ів почалися з усіх сторін. Ці відомості я мав з одного боку з Відня, з другого від тих старшин УСС, які приїжджали до мене. Вони жалілися мені, що грозить розв’язання УСС і що це була б велика втрата для загальної української справи. Я цілком поділяв цей погляд, однак рішучо відповідав їм, що це не може статися і що я сам беру цю річ у свої руки. Не вагаючись ні одної мінути, я зараз поїхав зо свого полку уланів до Відня, де я намагався всякими способами дістати УСС-ів під мою команду. Я мав багато труднощів і чимало різних ганебних інтриґ я мусів побороти. Вкінці мені вдалося, що цісар Карло особисто доручив мені команду над УСС-ами. Це рішення викликало велике обурення в генеральній булаві начальної команди і в польських колах — однак це нічого не помогло.

Я виїхав зараз взимку 1917/18[13] до Львова, де я порозумівся ще з деякими старшинами УСС. Весною 1918 р. почався наступ австрійських військ на Україну. Між УСС-ами настала велика радість.