Зовнішньополітичне становище України в середині XVII століття й мотиви українсько-російського зближення 1653–1655 років

Через скрутне внутрішнє і зовнішньополітичне становище гетьманський уряд терміново мусив за будь-яку ціну шукати собі могутнього і впливового союзника, яким на той час могла бути лише Росія. Московський цар погодився допомогти, але як компенсацію підпорядкував собі Україну. Цієї версії дотримувалися, за невеликим винятком, усі дослідники історії України й Росії. Усі вони по-різному ставились і до договору, і взагалі до тогочасних українсько-російських відносин, але жоден із них не піддавав сумніву задану версію розвитку подій, і, що найголовніше, майже ніхто не заперечував винятковість значення цієї події для історії України.

Найцікавішою особливістю вивчення українсько-російського договору 1654 року є той факт, що за всю його історію жоден із дослідників так і не висунув альтернативної версії розвитку подій. Ніхто не сумнівався в наявності цього договору в 1654 році, хоча причин для сумнівів було досить багато. Можемо назвати лише трьох дослідників, які хоч і не піддавали сумніву факту існування договору в 1654 році, але й не погоджувалися з винятковою його роллю в історії України. Це Д. Донцов, В. Липинський та М. Брайчевський.

Це тим більше дивно тому, що в ході наукової розробки проблеми існуючу версію українсько-російських контактів 1653–1654 pp. ніхто так і не обґрунтував належним чином. Вона явно не витримувала критики, що особливо яскраво продемонстрували дискусії про юридичне визначення українсько-російського договору 1654 року. В ході дискусій про його правовий статус дослідники фактично майже відкинули твердження про договір як акт приєднання України до Російської держави. Дехто з них (наприклад, В. Липинський чи Д. Донцов) переглянув ставлення до українсько-російського союзу як події виняткового значення в історії України. Але усталена версія так і не була відкинута. Не було також висунуто нових. Натомість з'явився компромісний варіант трактування тогочасних українсько-російських стосунків (договір як протекторат Російської держави над Україною), який і сьогодні домінує в українській історичній науці. Ідеї ж В. Липинського, Д. Донцова та М. Брайчевського так і не набули подальшого розвитку. Із найближчих сусідів України в ті часи найсильнішими і найвпливовішими були Річ Посполита, Османська імперія та Московія. Поява України як самостійного фактора зовнішньої політики найбільше торкалася інтересів саме цих країн. І передусім – Речі Посполитої, бо причини для конфлікту з Україною були тоді саме в неї. Це й міжконфесійне протистояння, і економічний визиск та соціальний гніт, і міжнаціональне протистояння тощо. Втрачаючи українські землі, Річ Посполита втрачала статус найбільшого експортера збіжжя до Західної Європи. Та була й більш важлива причина крайньої гостроти українсько-польського конфлікту.

Як відомо, Польща здавна прагнула побудувати державу, яка б простягалася «од моря до моря» – від Балтійського до Чорного. Під час Тридцятилітньої війни Річ Посполита чимдалі обмежує свою активність на Балтиці. А після того як сейм фактично поховав усі спроби Володислава IV побудувати королівський балтійський флот, Балтику Посполита фактично втратила. Адже змагатися зі Швецією за гегемонію над Балтикою, не маючи регулярного флоту, було неможливо. Тож для Польщі лишався лише один напрямок зовнішньої експансії: на південь, тобто через українські землі. Виникнення на цих землях самостійної держави позбавляло Річ Посполиту останньої можливості до експансії.

Складніше визначити роль і місце українських земель у зовнішній політиці Османської імперії. Основною перешкодою в розгляді українсько-турецьких відносин є досить велика вага ідеологічного аспекту. Найдавніша його складова – твердження про тотальність протистояння християнської Європи та мусульманського світу. Вона з'явилася в українській історіографії не пізніше кінця XV – початку XVI століття, коли С Оріховський написав свій «Голос перестороги…». Тоді теза про тотальне протистояння Європи і Османської імперії (уособлення мусульманського світу) набула загальноєвропейського поширення. Адже в другій половині XV – на початку XVI століття спостерігається надзвичайно потужна зовнішня експансія Порти фактично у всіх напрямках. Проте в другій половині XVI століття активність турецької експансії значно падає. Але українські землі навряд чи колись були пріоритетним напрямком експансії для Османської імперії. Так, Дунайські князівства і Кримське ханство зберегли настільки широкий суверенітет, що назвати їх васалами Османської імперії можна лише умовно. Землі, що лежали північніше володінь Кримського ханства, взагалі мало цікавили Туреччину. Навіть згадуваний уже Є. Оріховський писав лише про те, що ця загроза може виникнути. А на питання, чи виникла ця загроза для Речі Посполитої, доволі промовистою відповіддю є той факт, що за все XVI століття Польща жодного разу не воювала з Османською імперією. І це попри численні напади татар на польські, українські, литовські землі, а також не менш численні напади козаків на володіння кримського хана чи турецького султана. Польсько-турецькі відносини стали відчутно гіршати вже в XVII столітті, але це погіршення пов'язано з експансією Речі Посполитої на південь, яка була реальною загрозою для Туреччини.

Чимало українських та російських авторів розглядають українсько-турецькі відносини в контексті українсько-турецького та українсько-татарського протистояння до початку визвольних змагань під проводом Богдана Хмельницького. Причини цього протистояння є темою окремої розмови, але слід зазначити, що це протистояння не було ні тотальним, ні непримиренним. Так, при одній зі спроб кримського хана позбутися турецької зверхності брали участь українські козаки під проводом М. Дорошенка, внаслідок чого в 1624 році було створено українсько-татарський військово-політичний союз.

На початок українських визвольних змагань Туреччина вже вела виснажливу й широкомасштабну війну проти Венеції, що розпочалась 1645-го, а закінчилась 1669 року. Польський король мав втрутитися в цю війну на стороні Венеції, щоправда сейм не дав йому цього зробити. Повстання під проводом Богдана Хмельницького – утворення козацької держави припиняло польську експансію на південь і унеможливлювало польсько-венеціанський військово-політичний союз проти Туреччини. Таким чином, можна говорити про Османську імперію як про союзника України.

Навіть у разі погіршення українсько-турецьких відносин Туреччина, через війну з Венецією, не змогла б активно діяти проти України. Якщо ж казати про вторгнення турецьких військ на Україну в 70-х pp. XVII століття, то воно було викликане передусім посиленням експансії Росії і відновленням експансії Речі Посполитої на південь. Це вторгнення навіть важко назвати агресією проти України. Незважаючи на допомогу Туреччини, Україна не змогла спинити польської та московської експансії. Тому Порті нічого не залишалося, як самій подбати про свої інтереси.

Отже, на момент укладення договору 1654 року українсько-польські та українсько-турецькі відносини були більшою чи меншою мірою визначеними, чого не можна сказати про відносини українсько-кримські та українсько-російські. З Річчю Посполитою Україна перебувала в стані війни, Туреччина була союзником України, а от визначити до неї ставлення з боку Росії та Кримського ханства значно складніше.

Небезпечність відносин з Кримським ханством полягала передусім у нестабільності його зовнішньої політики. Відоме набігами на всіх своїх сусідів, саме по собі воно було аж ніяк не найбільшою військовою силою в регіоні. Натомість Кримське ханство було оточене набагато потужнішими за нього державами, які здійснювали експансію в його напрямку. Посилення позицій будь-кого із сусідів у Північному Причорномор'ї загрожувало існуванню Кримського ханства. Тож для жодного зі своїх сусідів воно не було ані сильним, ані вірним союзником. Це стосувалося також і України.

Для України небезпечною була невизначеність її відносин з Росією. Українсько-російські контакти на державному рівні розпочалися широко відомим в історичній літературі листом Богдана Хмельницького від 8 червня 1648 року. У радянській історіографії цей документ використовувався для ілюстрації думки про бажання Богдана Хмельницького возз'єднатися з Росією. Однак інформація про тогочасні реалії стосунків України, Росії і Польщі повністю спростовує це твердження. Насамперед слід зазначити, що Річ Посполита і Росія 1647 року уклали між собою «вічний мир» (тобто договір про дружбу та співробітництво), одне з положень якого передбачало обопільну допомогу, а також спільні військові дії проти татар та їх союзників. Москва почала готуватися до походу на Україну. Уже в другій половині травня російське військо мало вирушати. Утім, Богдан Хмельницький вчасно про це довідався.

Отже, цей лист був одним із заходів запобігання втручанню Росії в українсько-польський конфлікт на боці Речі Посполитої. Після цього контакти Богдана Хмельницького з Москвою стають дуже інтенсивними. Звичайно, тут не йдеться про палке бажання гетьмана приєднати Україну до Росії. Просто таким чином легше було протидіяти російсько-польському зближенню, бо коли б воно відбулося, Україні довелося б воювати проти двох найсильніших своїх сусідів. Тож годі говорити про приєднання України до Росії як про палке бажання Богдана Хмельницького.

Які ж тоді мотиви мав гетьман приєднувати Україну до Росії? Версію «возз'єднання двох братніх народів» відразу відкидаємо, оскільки вона є явною ідеологічною спекуляцією.

Першим із висунутих мотивів було недостатнє використання Богданом Хмельницьким енергії народного повстання на самому початку очолюваних ним визвольних змагань. Тому надалі, щоб надолужити її брак, він вимушений був шукати допомоги ззовні і нарешті піти на злуку з якоюсь із сусідніх держав. Цієї точки зору дотримувалися в основному українські історики «народницького» напрямку, зокрема М. Грушевський та В. Антонович. Але, виходячи з інформації про російсько-польський союз 1647 року, ми мусимо відкинути й версію, яка передбачає приєднання саме до Росії. Іншим мотивом, пов'язаним із попереднім, було, на думку сучасних дослідників – прихильників гіпотези про приєднання України до Росії внаслідок договору 1654 року, вкрай тяжке внутрішнє і зовнішньополітичне становище України в 1653–1654 pp. Поразка під Берестечком у 1651 році була фактично катастрофою, після якої Україна так і не оговталася. Більш того, вона вже не могла самостійно боронитися проти Речі Посполитої. Тож перед гетьманом дедалі гостріше поставала проблема пошуків союзників.

До скрути, якої зазнав у ту пору гетьман, додалася загибель його сина Тимоша Хмельницького, а також втрата Молдавії, погіршення відносин з кримським ханом. Найбільш вірогідними союзниками України він вважав Московське царство і Османську Порту. Перевагу було віддано Москві, бо союз з одновірним православним царем видавався значно сприятливішим.

Тобто фактично, якщо не зважати на концепцію «возз'єднання», українська та російська історіографії висунули лише одну причину звернення України по допомогу саме до Росії – їх належність до однієї релігійної конфесії. Не заперечуючи наявності протистояння Європи та ісламського світу, мусимо ще раз наголосити, що воно від самого початку не було тотальним, до того ж у XVII столітті релігійні чинники починають втрачати свій вплив на політику – їх місце посідають національні, геополітичні, економічні та фінансові інтереси. Тому ми не можемо мотивувати українсько-російське зближення тільки одновірністю. Ймовірніше, що гетьман домагався від цього зближення не стільки союзу, скільки нейтралітету, точніше невтручання Москви в українсько-польський конфлікт на боці Польщі.

Якщо позицію України щодо союзу з Росією важко визначити, то з'ясувати позицію самої Росії в цьому питанні ще важче. Найчастіше мотив Росії для зближення з Україною визначають як суто ідеологічний: одновірність, твердження про монархів Російської держави як правонаступників Київської Русі, претензії московських державців на польський престол, а польських – на московський, реваншистські настрої з приводу програної Смоленської війни (1632). Деякі дослідники розглядають вступ Росії до українсько-польського конфлікту як засіб прорватися до Балтійського узбережжя і закріпитися там.

Усі ці пояснення погано узгоджуються з існуючою інформацією про внутрішній і зовнішньополітичний стан Московського царства в середині XVII століття. Положення правлячої династії було нестабільним. Романови сіли на престол щойно після династичної кризи з громадянською війною та іноземною інтервенцією, ще досить значною була опозиція новому царському дому, адже династія правила порівняно недовго (з 1615 p.). Земський собор 1649 року розпочав комплекс реформ, що торкалися всіх сторін життя російського суспільства, в тому числі релігійного, і були спрямовані на посилення царської влади. Скоріше за все договорами 1647 року з Польщею і 1649 року із Швецією сторони прагнули забезпечити зовнішню безпеку країни на час реформ. Безпосереднє втручання Москви в польсько-український конфлікт не на боці Речі Посполитої загрожував довготривалою війною, що у зв'язку з внутрішньою нестабільністю було особливо небезпечно.

Ні російська, ні українська історіографія так і не дала прийнятної відповіді на питання: чому Москва все ж таки наважилася піти на такий ризик?

Навіть якщо припустити, що Московське царство справді мало намір приєднати до себе Україну, постає питання: чи змогло б воно тоді це зробити? Адже крім Речі Посполитої проти нього воюватиме Кримське ханство, а можливо, і Швеція, та й у самій Україні експансіонізм Москви може наразитися на доволі сильний опір.

Загалом проблема українсько-російських відносин середини XVII століття містить чимало загадок і суперечностей. Більшості подій, що пов'язані з договором 1654 року і з українсько-російським зближенням у цілому, ми не в змозі дати однозначну оцінку, загальновизнане тлумачення. Очевидним є те, що українсько-російське зближення 50-х pp. XVII століття було вимушеним кроком як для української, так і для російської сторони.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.