Хотинська Іліада
Хотинська Іліада
За вітчизну-бо краще і голову скласти,
Ніж піддатись ганебно, навколішки впасти.
Тож коли хто не хоче за край умирати,
Той з вітчизною згодом піде погибати.
З «Віршів на жалісний погреб гетьмана Сагайдачного»
Отже, репутація Сагайдачного, що трохи похитнулася після Раставицької угоди, зміцнилася завдяки відновленню Київської митрополії. І ось тут знову козацька стихія вирвалася з його твердих рук. Козаки не корилися курсу старшини і не мирилися з поступками, зробленими для нейтралізації зазіхань шляхти. Особливо ремствували козаки через обмеження реєстру та заборону морських походів. Коли Сагайдачний вийшов на Перекоп зі старшиною та реєстровцями, з-поміж невдоволених, особливо виписаних з реєстру, почався рух проти нього. У результаті це свавільне козацтво скидає Сагайдачного з гетьманства й обирає Яцька Неродича-Бородавку, «зі всіх найнецнотливішого і найбунтівнішого», як характеризує його польський зверхник Жолкевський. Бородавка заявляє козакам, що «не тільки на море, а й до пекла готовий іти з ними». Грандіозний похід на море – це було перше, чого жадала свавільна козаччина, і відразу почалися приготування до нього. Не тільки в Польщі, але й по всій Туреччині пішли поголоски, що козаки на трьохстах чайках готуються до великого походу.
Одначе Сагайдачний зберіг своє верховенство і вплив у Києві та Трахтемирові – центрі твердої козаччини. Городове козацтво продовжувало горою стояти за Сагайдачного. Офіційно Сагайдачний числився полковником Запорозького Війська, реально – був повним господарем на волості. І тим часом як свавільна козаччина Бородавки готувалась до великого морського походу, всупереч домовленостям із поляками, Сагайдачний із «твердою козаччиною» проводив у життя план відродження православної конфесії.
На гетьманському уряді, який він держав десять років, Сагайдачний наполегливо і систематично проводив реорганізацію війська. Він також очищав його від усіляких зайд, що нищили військову дисципліну. У його умові, що її він прийняв разом із польською стороною, читаємо: «Ремісникам, купцям, шинкарям, війтам, бурмистрам, кафаникам, бакалезям, різникам, кравцям та іншим неосілим людям, а також усім новоприбулим, що були міщанами і від двох років ухилилися від присуду урядів та прилучилися до нашого війська, наказуємо, щоб не називалися козаками, й вилучаємо їх від себе і на майбутнє таких до нашого війська приймати не будемо».
Сагайдачний подбав про те, щоб усі козаки мали рушниці й коні. Були заведені муштра й огляд усього війська. Дисципліна при ньому стала дуже суворою – за провини карав на горло. Він розумів, що без війни козаки не зможуть жити; плата була невелика, і тільки воєнна здобич могла вирішити справу. Для цього був потрібен великий флот, і Сагайдачний збільшив число козацьких чайок до трьохсот.
Його великий дипломатичний хист завжди йшов на користь козацькому війську та Україні. Переговорами він досяг того, щоб поляки скасували наслідки баніції (урядовий присуд до вигнання з краю і позбавлення громадських прав шляхетних осіб, які провинилися перед Річчю Посполитою). Це дало змогу козакам осідати по містах, визнано було окремий козацький присуд, запроваджено постійну плату козацькому війську.
Проте всі ці заходи не могли вдоволити низовиків, яких не брали до реєстру. Ішов поголос, що козацтво перетворюється на нове панство. Сагайдачного звинувачували у зраді, у тому, що він хотів знищити козацтво.
Певною мірою ці закиди були справедливі – Сагайдачний насправді хотів позбутися того недисциплінованого, зарозумілого, жадібного на здобич та байдужого до державних інтересів козацтва старої формації. Воно зробило свою справу, воно має піти. Сагайдачний вважав своїм дітищем інше козацтво – дисципліноване, добре обізнане з військовою справою, осіле на землі – а отже, пов’язане корпоративними інтересами. Він сам виносив, викохав, випестив це дітище і ніколи не віддав би його до чужих рук, а хіба що мертвий. Петиція до московського царя була лише політичним ходом – на Москві навіть найшляхетніші бояри почуваються «царськими холопами», а хіба він гідний такої долі? Хоч Корона і прагнула раз по раз одійняти козацькі вольності, проте ці вольності в неї можна було вибороти і зробити Річ Посполиту такою, якою вона є за своєю назвою – Справою Суспільною, і там Сагайдачному знайшлося б гідне місце.
Отже, Сагайдачний міцно тримався лояльності до Корони. Він твердо знав: хоч би що мислив собі Сигізмунд, а у скрутну годину він звернеться по допомогу до Запорозького Війська.
Година ця неминуче наближалася. У лютому 1618 року в Туреччині внаслідок палацового перевороту до влади прийшов юний Осман II, який посів трон свого дядька Мустафи I, скинутого яничарами. Уклавши перемир’я з Персією, молодий султан розпочав активну підготовку до війни з Польщею. Спроби польського уряду залагодити суперечності між двома державами за допомогою дипломатичних переговорів успіху не мали.
Незважаючи на таке непевне становище, воєнні приготування Польщі не відповідали викликам часу. Коронний гетьман Станіслав Жолкевський спромігся зібрати лише десятитисячне військо. З цими мізерними, як на такий випадок, силами він перейшов Дністер і рушив у напрямку Ясс, щоб з’єднатися з військами молдавського господаря Граціані. Невдовзі на Цецорські поля, що у Волощині-Молдові, прибуло величезне турецько-татарське військо на чолі з Іскандер-пашею та кримським ханом Джанібек-Гіреєм. Розпочалася запекла битва, яка тривала сімнадцять днів. Наслідки її для польського війська були катастрофічними. Полягли на полі бою кращі полководці Польщі. Загинув і Жолкевський. Його відрубану голову турки відправили до Стамбула. З-поміж полеглих був і Михайло Хмельницький – батько майбутнього гетьмана України Богдана Хмельницького, сам Богдан Хмельницький, а також майбутній коронний гетьман Станіслав Потоцький. Переможцям у Цецорській битві дісталися великі воєнні трофеї, в тому числі 120 гармат, величезний військовий обоз.
Окрилений успіхом Осман II розпочав широкомасштабну підготовку до вирішальної війни з Польщею. Перед султанським палацом з’явився бунчук із кінської гриви, що свідчило про особисту участь турецького правителя в поході. По всіх провінціях величезної імперії, володіння якої розмістилися на трьох континентах, зачитувалися султанські грамоти, що сповіщали про майбутню війну.
Над Польщею нависла смертельна небезпека. Правлячі кола країни гарячково намагалися знайти вихід зі скрутного становища. Були послані посольства до Папи Римського, до ряду європейських правителів з відчайдушними проханнями про допомогу. Однак з боку європейських сусідів справа не пішла далі словесних запевнень у підтримці боротьби проти турецької агресії. Польський сейм у зв’язку із загрозою війни ввів надзвичайні податки в країні. Але зібраних коштів явно не вистачало для організації великої армії, здатної зупинити турецьку навалу.
Перелякані польські зверхники збирають раду у Варшаві, куди запрошують, за словами польського літописця Єрлича, «великого і доброго справцю Сагайдачного». Гетьман не одразу погодився їхати до Варшави. Він розумів, що тепер диктувати умови належить йому. Настав час повернути собі владу також і над бунтівним козацтвом.
Спочатку він ухилявся від будь-якої допомоги полякам. Тоді вони почали діяти на нього через патріарха Феофана, який на той час перебував у Києві. Патріарх, звичайно ж, «широкими словами мовив і переконував Сагайдачного, аби він з усіх сил своїх чинив кривавий наступ на ворога Божого і християнського». Тільки після цього Сагайдачний погоджується допомогти полякам, але за умови, що патріарх Феофан і королівський посол Обалковський гарантуватимуть підтримку королем новоосвячених митрополитів і єпископів.
15 червня 1621 року в Сухій Діброві зібралася так звана Чорна рада – найзагальніший збір представників українського народу, в тому числі і від «черні» (тому, власне, й «чорна»). Тривала вона три дні. Духовенство очолював митрополит Борецький.
Польський королівський агент Оборніцький засвідчує, що першого дня промовляв саме Борецький із сильним зворушенням, скаржився на Річ Посполиту та короля, що їх стару віру пригнічують. Сагайдачний, який щойно прибув із Варшави, розповів, чого він зміг досягти шляхом переговорів. Потім він дістав лист православного патріарха, поцілував його і поклав собі на голову. Усі присягали, що боронитимуть стару віру православну «аж до горла».
Другого дня привели в середину кола королівського посла, поставили для нього дві дерев’яні діжки і заслали килимами. Потім склали присягу королеві і Речі Посполитій, що будуть готові на всяку службу, коли будуть виконані їхні вимоги. Третього дня визначали сотників, полковників, отаманів та осаулів, а також послів до короля: Сагайдачного, Курцевича та ще двох. Головна справа посольства – щоб король затвердив на митрополії й владицтвах посвячених патріархом; інакше будуть брати в неволю шляхту, як їм порадив Борецький. Далі королівський агент побоюється, щоб козаки не вчинили якогось великого повстання і не вийшло «хлопської війни». Він бачить їхню сміливість і рішучість і наводить слова гетьмана Бородавки, який на тій раді сказав: «Перед Військом Запорозьким трясеться земля польська, турецька і цілий світ». Оборніцький передає атмосферу того часу, коли звертається до короля: «Хорони, Боже, тутешніх католиків, малочисленних і плохих. Міста, волості спустошені козаками. Людей нема: усі пішли в козацтво. Сам султан турецький і хан не наробили б більших бід».
Сагайдачний у Варшаві не виступав як посол-прохач, який смиренно чекає вирішення своєї справи. У конфесійному питанні, яке непокоїло не тільки козаків, а й найширші верстви тогочасного українського суспільства, він виявив безкомпромісну рішучість. Одночасно Сагайдачний показав себе гнучким дипломатом – шукав і знаходив підтримку серед впливових польських сенаторів, навіть серед представників католицького духовенства, які йшли на поступки «схизматикам» заради залучення славнозвісного козацького війська для відбиття турецької навали. Про дипломатичні кроки Сагайдачного і козацького посольства у Варшаві довідуємося з листа католицького єпископа Франческо Чіріолі кардиналу Людовізі: «Серед католиків, у тому числі й церковників, не бракує впливових осіб, які покровительствують (членам козацького посольства. – Л. Т.) з огляду на теперішню загрозу війни з турками. А згаданий Сагайдачний відкрито заявляє, що королівство не одержить ні найменшої допомоги від жодного козака і від більшої частини схизматиків, якщо ці їхні вимоги не будуть вислухані. З другого боку, багато з цих сеньйорів не тільки вважає, що було б величезною шкодою втратити допомогу козаків, військо яких вихваляють як більш боєздатне і краще організоване, ніж те, яке очолює коронний гетьман, але й підкреслюють небезпеку, що ці козаки не будуть битися проти турків, і тому говорять, що в даний момент необхідно піти на поступки козакам, так, щоб вони залишилися вдоволені». І коли король зголосився задовольнити вимогу Сагайдачного, тоді й він зі свого боку погодився їхати до Варшави. Там йому виявили велику шану. Сам король звернувся до гетьмана зі словами: «Я посилаю свого сина під Хотин і вручаю його тобі».
Проте гетьман мав плани значно більші. Московська кампанія навчила його обережності і твердості в рішеннях. Він висуває свої вимоги, які просить розглянути тут же у Варшаві, невідкладно. По-перше, це скасування козацького старшого, який призначався польським урядом, по-друге, офіційне визнання влади українського гетьмана над Україною, по-третє, скасування неприйнятних розпоряджень щодо козацтва, по-четверте, надання населенню України свободи віросповідання. У Варшаві Сагайдачний показав себе як впливовий політик, від позиції якого великою мірою залежала доля Речі Посполитої. Це підтвердила його активна участь у розробці тактичного плану розгрому турецького війська. Польські сенатори й шляхетські посли з великим зацікавленням поставилися до пропозиції гетьмана провести нічну атаку проти турецької армії.
Коли всі ці умови були прийняті і затверджені, лише тоді Сагайдачний повернувся до Києва і відпустив звідти до Єрусалима патріарха Феофана. Останній звернувся до козаків із посланням, у якому писав: «Король наказує вам всією силою йти на боротьбу… Ярмо турецької неволі загрожує вітчизні вашій від рук головного ворога всього християнства… Станете на допомогу вітчизні, і славу здобудете війську своєму».
Урочистим було прощання з патріархом, його проводжало все населення Києва.
Тим часом гроза, яка насувалася на Польщу, вилилась у те, що проти Речі Посполитої виступив сам турецький султан Осман II з Кара-мустафою та Кантемир-мурзою. Султан вів понад 100 тисяч турків і 60 тисяч татар. Поляки змогли виставити тільки тридцять п’ять тисяч власного війська та сорок тисяч козацького, які й рушили до турецької фортеці Хотин.
Головнокомандувачем хотинської кампанії було оголошено королевича Владислава, його помічником – коронного гетьмана Кароля Ходкевича. На цей раз гетьман зустрівся з королевичем у Львові. Там же свою повагу йому засвідчив і король.
Перед початком баталії польський король і турецький султан обмінялися листами, сповненими страшних погроз один одному. Король Сигізмунд цього разу наче змагався з козаками, обзиваючи султана поганцем, сином бісовим, нащадком Люципера, котрого ждуть тільки диявол і пекло, погрожував вогнем і мечем викорінити його самого й Магомета і порадив утікати з Царграда у Вавилон, а ще краще до пекла, до батька свого, диявола. Султан Осман II зі свого боку пригрозив Сигізмунду «розгребти» Краків, а також столицю польську, віру його викорінити, а святих кіньми розволокти.
Уже в липні 1622 року королевич Владислав і гетьман Ходкевич перейшли Дністер і зупинилися під Хотином. Гетьмана Сагайдачного затримали на нараді в короля, тому замість нього козаків вів Михайло Дорошенко.
У військо, що вирушило на Хотин, входило тринадцять полків: гетьманський полк, що налічував 3000 осіб, полк Івана Гардзеї – 2000 осіб, полк Богдана Конши – 1600 шабель, полк Тимоша Федоровича – 4000, Мусія Писаренка – 2500, Федора Білобородька – 3200, Данила Довгеня – 3000, Адама Підгорського – 4000, Сидора Семаковича – 3500, Василя Лучковича – 4100, Яцька Гордієнка – 2700, Семена Чечуги – 3200. До цього треба додати кілька тисяч козаків, не внесених до реєстру, отже, не розписаних по полках.
Треба зауважити, що загалом військові дії для козаків почалися набагато раніше, ніж вони прибули під Хотин. Яків Бородавка та Михайло Дорошенко, що вели військо під Хотин, мусили весь час мати справу з татарськими загонами, які було послано з метою перешкодити з’єднанню козацького та польського військ. Діставшись Молдови, козаки й собі почали розсилати малі загони, аби шкодити просуванню великої турецької армії, намагаючись зруйнувати її надто розтягнені комунікації.
Прибувши у призначене місце, польсько-козацькі війська довго чекали Сагайдачного. Причина була, по-перше, в тому, що Яків Бородавка, дізнавшись, що королевич хоче вести з турками перемови, отаборився під Могилевом і сказав, що кроку не ступить, поки королівське військо не перетне кордон Молдови, що було б недвозначним оголошенням війни. Друга ж причина була в тому, що Бородавка надто розпорошив військо і йому потрібний був час, аби зібрати всіх докупи.
Тим часом Сагайдачний, поспішаючи до своїх, заблукав у лісі, наразився на татарський загін і був поранений, але встиг сховатися в лісових нетрях. Тоді в польському таборі поширилася чутка, що Сагайдачного перестріли турки і він загинув. Та він дістався до Дністрового берега і, переправившись на другий бік, добрався до козацького табору, що стояв коло Могилева. У відомій «Історії України-Руси» М. Грушевський так описує подальші події.
«Приїзд Сагайдачного зробив переміну в козацьких відносинах. На Бородавку (саме він на той час очолював козацьке військо. – Л. Т.) серед козаків було велике невдоволення. Він чи не доріс до ролі вождя в більшім стилі, чи не пощастило йому, – але в кожнім разі справа пішла лихо. Незручно розкидавши чати, дав туркам і татарам половити й побити багато козаків, а не встиг поробити потрібних запасів для коней. Навіть нелегко було зійтися з польським військом, і турки могли відтяти від нього козаків. Неприхильні Бородавці напрями й круги через се брали гору. Коли Сагайдачний з’явився в козацькім таборі, його вітали оваційно. З похвалами прийнято його реляції про результати посольства до короля, про стрічу з королевичем, що поспішав з своїм полком до хотинського табору, і переговори з польськими гетьманами в хотинськім таборі. Тактика Сагайдачного, що виказувала можливу лояльність і услужність для Речі Посполитої, щоб зреалізувати обіцянки, дані королем (а мабуть, і королевичем), – була схвалена. Бородавка чи через якісь перешкоди, чи тому, що таки не мав щирої охоти вкладатися в польські потреби й ставив інтереси козацького добичництва над інтересами кампанії, мусив покутувати помилки. Рада не тільки скинула його з гетьманства і проголосила гетьманом Сагайдачного, – на Бородавку піднесені були різні обвинувачення. Його закували в кайдани і кілька день пізніше, уже під Хотином, судили. Засудили на смерть».
Прибувши до табору, гетьман Сагайдачний узяв козаків під свою оруду і поставив їх попереду польського війська. За своїм звичаєм козаки звели укріплений табір, довкола якого поставили вози, обвели їх ровами й укріпили валами та палями.
Султан Осман II був переповнений фантомом швидкої перемоги. Чисельність його війська в шість разів перевищувала польсько-українське військо. Перевага у вогнепальній зброї була абсолютною – 300 гармат проти 38 польських і 23 запорозьких. Щоб внести сум’яття у стан противника, султан звелів пригнати на поле майбутньої битви слонів. Турецький табір мав вигляд парадної палацової вистави. Скрізь було видно розкішні шатра воєначальників і намісників провінцій, які увінчували позолочені кулі, скрізь майоріли різнобарвні прапори та орлині крила. Маяли на вітрі бунчуки та кінські гриви. Султан дав наказ атакувати, не згортаючи робіт по влаштуванню табору. Перший удар турки спрямували проти запорожців.
Запорозький табір на той час теж не було улаштовано. Турецькі гармати руйнували земляні вали в той самий час, як їх будували запорожці. Зухвалий Осман сказав, що поснідає в запорозькому таборі, а пообідає в польському; але день минав, а козаки відчайдушно опиралися. Зрештою, козацька піхота і кавалерія не тільки успішно відбили наступ, а й самі пішли в контратаку, їх підтримали окремі загони коронного війська. Запеклі бойові дії припинилися тільки з настанням темряви. Туркам було завдано відчутних втрат.
Дмитро Яворницький так описує ці події: «Перша сутичка козаків та поляків з мусульманами відбулася 2 вересня, ще до прибуття в табір королевича Владислава. Але справжній приступ розпочався 8 вересня. Турки й татари з усім шалом східних людей кинулися на козацький табір і обложили його. Козаки, добре знаючи бойові прийоми супротивників, спочатку не чинили їм опору і дали можливість наблизитися до ровів, а потім несподівано вискочили на вали, дали сильний і прицільний залп із мушкетів і відкинули ворога. Мусульмани почали тікати й падати, давлячи один одного. Врешті-решт в ямах залишилося три тисячі яничарів».
Того дня турки втратили близько десяти тисяч чоловік. «Ані їстиму, ані питиму, поки до мене не приведуть того Сагайдачного!» – вигукнув Осман. Як бачимо, цей юнак полюбляв кидатися необачними обіцянками.
4 вересня турки піднялися на рішучий штурм. Загалом були задіяні близько 100 тисяч вояків, протягом дня турки тричі йшли на приступ: перший раз – проти козацьких позицій, удруге – проти польських, утретє – знову проти козаків. На третій раз турки погнали перед собою стада худоби, але козаки зуміли налякати тварин і повернути їх на турецькі лави. Перелякані воли, верблюди та коні ламали турецький стрій, топтали людей. Турки кинулися тікати, і на їхніх плечах козаки ввірвалися в їхній табір.
Один із німецьких офіцерів-найманців, чиє ім’я, на жаль, не збереглося, переповідає у своїх спогадах: «Увечері, коли турки хотіли відступити, вони (козаки. – Л. Т.) разом із трьома німецькими корогвами полковника Вайєра та полковника Лермута переслідували ворога, змусили його втікати й захопили чотири прекрасні гармати. Щоправда, п’яту гармату, через те що була завелика, не могли утягти, а ворог став повертатися – тож її покинули, спершу поламавши на ній коліщата».
Далі відбулася колізія, яка не раз виникала як у політичних, так і у воєнних стосунках козаків і поляків. Розвиваючи успіх, козаки увірвалися в турецький обоз, але не змогли захопити його, оскільки коронний гетьман Ходкевич не підтримав їх своєчасно. Тяжко поранений перед цим Сагайдачний відверто висловив від імені козацтва своє обурення. У справу втрутився королевич Владислав, який через своїх депутатів провів слідство для заспокоєння козаків. З-поміж депутатів був і каштелян краківський Яків Собеський, який звернувся до козаків з палкою промовою. Згодом у своєму літописі-хроніці він віддав належне Сагайдачному та українському козацтву за героїзм і бойовий вишкіл.
Потім було кілька днів спокійніших. Козаки робили шанці та виводили укріплення бліндажного типу, вдень тримали оборону, опираючись наскокам турків міцним мушкетним вогнем, вночі робили вилазки у ворожий табір. Уночі з 6-го на 7-ме, з 8-го на 9-те, з 16-го на 17-те, з 19-го на 20-те та з 22-го на 23-тє вересня під покровом темряви козаки плазом пробиралися до вражого стану і, за сигналом розпочавши атаку, сіяли довкола себе безладдя і смерть, починали шалений галас, підпалювали шатра й вози, захоплювали зброю, амуніцію та припаси. Найбільшого успіху козаки досягли в ніч на 9 вересня.
Сагайдачний твердо дотримувався тактики утримання жорсткої оборони вдень і вилазок уночі. Турки, переконавшись, що взяти польсько-козацьке військо наскоком не вийде, спробували взяти його замором. Тривали гарматні обстріли. Ногайська орда Кантемира зайшла за Дністер і перервала сполучення з Кам’янцем. Усе вказувало на довгу й затяжну війну, що тривожило польсько-козацьке військо. Довезення припасів переривалося, коням бракувало вівса й паші, було багато хворих. Вода з Дністра була погана, зіпсована вапняком із розмитих берегів, від неї вмирали люди й коні. Тяжко захворіли королевич Владислав та коронний гетьман Ходкевич. Багато шляхтичів навіть з найзначніших родів ховалися до возів, що мали йти за провізією, і так намагалися втекти з табору.
Потрібні були рішучі й радикальні дії. Було вирішено провести нічну атаку ворога. План цей було обговорено на військовій раді, його гаряче підтримав Сагайдачний. Головну роль мали відіграти козаки. Вони повинні були підповзти до турецького табору, а першими вдарити належало кінноті. «Психологічна» атака кінноти польської з трубами, бубнами і барабанами мала відволікти увагу турків і посіяти з-поміж них паніку, козаки повинні були завершити справу.
Опівночі дали знак, і запорожці як тіні поповзли до турецького табору. Та на біду пішов дощ. Козаки боялися, що рушниці й самопали замокнуть. Операцію довелося скасувати.
Наростали проблеми продовольства. Коней уже доводилось годувати дубовим листям. Козаки на власний розсуд здійснили ще одну нічну вилазку, трохи не зловили колишнього візира Гусейна-пашу, погромили турецький табір за Дністром.
Проте і туркам було непереливки. 6 вересня прийшла невтішна звістка, що запорожці потопили 20 суден з гарматами й припасом, які йшли на допомогу Османові. Запорозькі чайки знову бачили під Константинополем. Султан вирішив розпочати другий рішучий штурм.
7 вересня турки почали щільний гарматний обстріл. Від 60 до 150 гармат (тут різні джерела розбігаються в даних) декілька годин вели артилерійську підготовку, після якої в атаку пішла кіннота і яничари. За п’ять годин турки чотири рази атакували козацькі позиції, але козаки вистояли, а за четвертим разом навіть контратакували. Тоді Осман звелів зосередити вогонь на польському таборі. Після щільного обстрілу турки пішли в атаку і навіть змогли зайняти кілька рядів шанців. Але вночі турки були змушені припинити штурм.
8 вересня сталася подія, про яку вже було згадано раніше, – суд над Яковом Бородавкою, якого скинули з гетьманства, та його страта. М. Грушевський, якого було процитовано раніше, викладає точку зору Якова Собеського, автора трьох книг латинською мовою про Хотинську війну (і, до речі, батька майбутнього польського короля Яна Собеського).
Трохи інакше пояснюють страту Бородавки українські літописці різних часів. Бородавка ще до походу під Хотин був призначений козацьким гетьманом від польської сторони і повинен був поспішати до своїх військ. Але під час походу він захопився пиятикою та грабунками, а тому запізнився з прибуттям у визначений термін. Під час просування на Молдову Запорозьке Військо втратило вбитими та дезертирами понад 5000 осіб, – цього Бородавці не можна було простити у вирішальний момент, коли кожна людина, кожна шабля дуже багато важили.
Проте викликає подив: чому козаки «схаменулися» так пізно? Може, козацьке невдоволення вчорашнім штурмом набуло форми обурення діями козацької верхівки і Сагайдачний просто призначив свого політичного суперника «козлом відпущення»? Достеменно про це невідомо. Справжня причина загибелі гетьмана Бородавки залишилася таємницею.
11 вересня турки розпочали третій потужний штурм, який знову розбився об сталеві груди козаків.
14 вересня до турків підійшло підкріплення – Каракаш-паша з 10 тисячами вершників. Це надало туркам сили здійняти ще один штурм – 15 вересня. Каракаш очолив штурм, але в першу ж годину його було вбито. Моральний підйом, що розгорівся в них із появою нового лідера, водночас згас.
Після цього турки не вживали рішучих заходів, сподіваючись на голод, який уже розпочався в польському стані. Тепер нічні вилазки козаків мали характер здобичницький, припаси турків уже не нищили, а грабували.
24 вересня Ян Ходкевич, який уже не перший день тяжко хворів, помер. Дізнавшись про це і сподіваючись на падіння бойового духу в стані ворога, Осман призначив штурм на 25 вересня. Але й того дня йому не далася очікувана перемога.
28 вересня султан кинув у бій усе, що мав. Дев’ять атак поспіль обрушив він на польсько-козацький стан. Шаленим гарматним вогнем турки намагались підірвати мужність військ Речі Посполитої.
«Понад 60 гармат, – повідомляє очевидець, – гриміло безперервно, небо палало, а повітря затьмарювалося від диму, земля двигтіла, стогнали ліси, скелі розсипалися на грудки. Що бачило око протягом цілого дня, того не опишеш на одній чи двох сторінках; неможливо виразити точно, з яким завзяттям і мужністю або, швидше, з відчаєм билися обидві сторони».
Військо султана було знесилене. Він уже не міг сподіватися з таким військом просуватися в глиб країни і розумів, що битву програв. Марні були зусилля, марні були масові страти полонених та дезертирів (одного дня на очах у жорстокого юнака скарали на голову й викинули у Дністер понад 500 чоловік).
Скрегочучи зубами, Осман погодився на перемови.
Про виплату данини, як ото на початку війни, вже не йшлося. Султан мав дякувати Богові вже за те, що сам не потрапив у козацький полон.
9 жовтня 1621 року між королем та султаном був укладений мир. Церемонія підписання пройшла урочисто. Польське військо вишикувалося на полі бою у формі орла з розпростертими крилами, попереду стояв Владислав у порфирі. Турецький султан теж стояв попереду свого війська, військо розташувалось у формі півмісяця. У такому вигляді обидва війська простояли одне проти одного протягом години. Султан послав королевичу Владиславу у подарунок величезного слона та чудового скакуна з багатою збруєю. Владислав зі свого боку послав султану також породистого огиря та дві гармати майстерної роботи. Супротивники попрощались один з одним схилянням голів та знамен. Не забув командувач польського війська і про козацький табір. Туди було послано багато харчів, 25 бутлів волоського вина, 48 бочок меду, 24 куфи горілки, окремо для гетьмана 7 анталів найкращого угорського вина, одну бочку рейнського, бутель котнарського, погрібець з лікувальними горілками. Щоб створити комфорт для пораненого хворого гетьмана Сагайдачного, Владислав подарував йому кармазинний намет, підбитий зеленою венеційською адамашкою. Перед поверненням війська додому Владислав навідав гетьмана і повісив йому на шию золотий ланцюг на фіолетовій бинді. З одного боку був королівський портрет, оздоблений коштовними рубінами, а з другого – гербовий орел, облямований сапфірами. Владислав побачив просту кибитку, вимощену сіном і прикриту подушками для хворого гетьмана. Він тут же розпорядився надати власну бричку з балдахіном, шитим золотом, і запряжену парою коней у позолочених шорах. Надав він також особистого лікаря-француза.
Проте це була невелика нагорода для тих, хто врятував Польщу від турецького вторгнення. Козаки хотіли за це виконання тих обіцянок, що їх надав уряд польський.
Яків Собеський, учасник Хотинської кампанії, свідчить: «Ще за життя небіжчика великого гетьмана (Ходкевича) обіцяно їм було під честю і сумлінням, що їх (козаків. – Л. Т.) не відступимо, туркам не видамо і без зносин з ними ані не приступимо до трактату, ані тим менше не уложимо, і завсіди гетьман Сагайдачний з старшинами і полковниками важнішими були на найтайніших радах, тому і тепер в їх колі здав я докладну реляцію з усіх переговорів і докінчення трактатів, а заразом іменем королевича і гетьмана запитав їх гадки в справі порядку маршу військ під Кам’янець; вони заявили вдоволення з умов згоди й обіцяли сповнити те, що до них належало, послушності, яку зобов’язані вони показувати Речі Посполитій».
Насправді все було не так райдужно. Німецький офіцер, спогади якого ми згадували раніше, пише, що поляки одразу по закінченні війни повели себе дуже підступно щодо вчорашніх співратників. Німцям заплатили менше, ніж обіцяли, поранених нерідко просто викидали з польських домівок.
До того ж Хотинська мирна угода обіцяла туркам безпеку від козацьких набігів. Замість вдячності, яку козаки справедливо заслужили за похід під Хотин, на Хотинських переговорах Польща зобов’язалася заборонити козакам вихід у Чорне море, за що султан обіцяв не пускати своїх татар у «польські україни». Проте ціну цим обіцянкам козаки знали добре. Прикордонні мурзи так само мало корилися султанові, як запорожці – королеві.
Сагайдачний схвалив результати переговорів і виклав своє бачення подій на військовій раді. Він підкреслив, що козаки виконали свій обов’язок перед Річчю Посполитою і перед вірою православною.
Після закінчення походу король Сигізмунд III прислав для Війська Запорозького і для самого гетьмана корогву, булаву в три тисячі талерів, чотириста тисяч талерів на п’ятдесят тисяч усієї військової сіроми, як для тієї, що була під Хотином, так і тієї, що перебувала на Чорному морі з Михайлом Дорошенком. Сигізмунд III писав у королівській грамоті: «Ми, задоволені вашою відданістю і прихильністю до нас і всієї корони польської, що засвідчили ви військом і подвигами під Хотином, виявляємо вам і всьому війську вашому запорозькому милість нашу і прихильність, яку за всіх умов і випадків зберігати обіцяємо; багато виявив вам колись милості та прихильності славний попередник наш ясновельможний Стефан Баторій, король польський, примножуючи права і вольності ваші, ми ж обіцяємо дарувати вам удесятеро більше від того, що ви забажаєте від нашої милості».
Перебуваючи в ейфоричному стані після Хотинської перемоги, польський король не жалкував прихильних слів. Та Сагайдачний дуже добре пам’ятав українську приказку – «м’яко стелять, та твердо спати». Він чудово розумів, що козацька армія, по суті, стала українською національною армією, але відсутність власної державності, чвари між командирами, нетривке становище української православної віри були перешкодами для рівних переговорів з королем, для адекватної участі в керівництві Речі Посполитої. Це відчувається в його листі-відповіді королеві Польщі:
«А хіба ґречно те, що високодумні, милостиві пани коронні Вишневецькі, Конецпольські, Потоцькі, Калиновські та інші на Україні, власній предковічній вітчизні нашій, владу свою силоміць насаджують, нас, Військо Запорозьке, холодними, неприязними вітрами повивають, славу нашу спустошити прагнуть і нас, братію, в підданство і ярмо рабське собі безбожно прихиляють? І не так кривдно через панів уродзоних, як через їхніх старостків, нецнотливих синів і п’яничок, котрі ані Бога не бояться, ані премоцних вашої найяснішої величності монарших мандатів. Тільки я, гетьман, на хотинську військову службу з України з козаками вийшов, як вони, старостки, одразу козачок бідних зачали на всіляку роботизну, без розбору й співчуття, часто виганяти, а за непослух бити й мордувати. А нам, козакам, котрі повернулися із служби вашої монаршої, воєнної, з ранами невигойними і червами роз’ятрюваними, важко й гірко було від дружин і матерів своїх про їхні поневіряння чути і сльози, з їх очей струмуючі, зріти».
Весь листопад зайняла в Сагайдачного, тяжко хворого після поранення, дорога додому. У Пилипів піст, який буває у християн перед Різдвом, Петро Сагайдачний прибуває до Києва, де його зустрічає дружина Анастасія Повченська.
Взаємини Сагайдачного з дружиною Анастасією Повченською були загадкові. Козацький літописець Величко зазначає, що Сагайдачний перед смертю «розпорядився своє багатство передати на церкви, шпиталі, школи й монастирі, окрім дружини своєї». Після смерті свого чоловіка Анастасія недовго була вдовою і вже 1624 року вийшла заміж за шляхтича Івана Піончина. У книзі коронної метрики, що зберігається у Варшаві, від 31 липня 1624 року записано документ, який свідчить: Анастасія Сагайдачна здійснила наїзд на село Вирву пана Федора Даровського, вдалася до насильства і принесла збитків на 7087 злотих. Київський суд визнав її винною і за ухилення від правосуддя піддав баніції». Таким чином, можна уявити образ і спосіб життя цієї жінки, яка навряд чи принесла щастя звитяжному гетьману. Недаром у пісні співається, що Сагайдачний «проміняв жінку на тютюн та люльку», очевидно, він добре знав її характер і спосіб життя.