Напередодні бою
Жовтневі події у Петрограді радо вітала лише невелика частина співчуваючих більшовикам трудящих України. Переважна більшість наших співвітчизників підтримувала політику партій, які входили до складу Української Центральної Ради. Це були партії соціальних реформ і національного відродження, діяльність яких виглядала значно більш актуальною, ніж ідеї світової революції пролетаріату, що їх намагались протягнути більшовики. Тому одразу після захоплення влади закріпитись більшовикам в Україні не вдалося, і лише на пролетарському Донбасі вони знаходили співчуваючих для втілення у життя гасла «Вся влада – Радам!». Серед переважної ж більшості інших районів України події розгортались зовсім за іншим сценарієм. Особливо напружене становище склалося в Києві.
Одержавши повідомлення про повалення Тимчасового уряду, керівництво Центральної Ради на чолі з Михайлом Грушевським прийняло резолюцію, в якій рішуче засудило збройне повстання у Петрограді. Не маючи підстав захищати Тимчасовий уряд, українські партії все ж таки висловилися проти переходу влади до Рад робітничих і солдатських депутатів. На думку української інтелігенції, яка була широко представлена у складі УЦР, нова більшовицька влада не могла ототожнювати у собі всієї революційної демократії. Тож у Києві вважали, що в такій ситуації можливим є лише один вихід – створити в Україні дійсну, фактичну, крайову владу, тобто проголосити про створення нової держави на території, яка колись вважалась частиною Російської імперії. Тож 7 листопада 1917 року був оголошений текст Третього Універсалу Центральної Ради. Він стверджував:
1. Україна не відокремлюється від Росії, але вся влада в Україні відтепер належить лише Центральній Раді та Генеральному секретаріату.
2. Україна стає Українською Народною Республікою.
3. До території України належать землі, населені здебільшого українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточно питання про приєднання до України Курщини, Холмщини, Вороніжчини та інших суміжних з Україною територій з переважно українським населенням буде вирішуватися шляхом переговорів.
4. На території УНР поміщицьке землеволодіння, право власності на удільні, монастирські, кабінетські та церковні землі скасовується. Генеральний секретаріат зобов'язується негайно прийняти закон про розпорядження цими землями земельними комітетами до Українських Установчих Зборів.
5. В Україні проголошується восьмигодинний робочий день.
6. Запроваджується державний контроль над усіма видами виробництва.
7. Україна виступає за негайне укладення миру між воюючими сторонами.
8. Скасовується смертна кара й оголошується амністія.
9. В Україні повинен бути створений дійсно незалежний суд.
10. Україна визнає національно-персональну автономію для національних меншин.
11. На 27 грудня (9 січня за новим стилем) 1918 року призначаються вибори до Всеукраїнських Установчих Зборів.
Як бачимо з другого пункту, територією УНР Універсалом визначалися «землі, заселені у більшості українцями», що було важливим – напевне, вперше в документі, виданому УЦР, робилася спроба територіального визначення українських земель. Крім того, Універсал декларував програму соціально-економічних і політичних реформ, націоналізацію землі, запровадження восьмигодинного робочого дня, встановлення державного контролю над виробництвом, розширення місцевого самоврядування, забезпечення свободи слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, недоторканість особи і житла. З огляду на такий перелік першочергових завдань можемо стверджувати, що проголошення Української Народної Республіки стало визначною історичною подією, яка знаменувала відродження української державності, сплюндрованої у далекому 1764 році указом Катерини II про скасування української Гетьманщини.
Однак, незважаючи на всі позитивні сторони, текст Третього Універсалу не може не викликати й деяких критичних зауважень. Проголошуючи створення Української Народної Республіки з метою захисту українського народу від петроградських путчистів, Центральна Рада одночасно прагнула «дружнього великого будівництва нових державних форм, які дадуть великій і знеможеній Республіці Росії здоров'я, силу і нову будучність». Дивне формулювання, чи не так? Простіше кажучи, зваливши на власні плечі основний тягар перетворення Росії на федеративну республіку, Центральна Рада добровільно зобов'язувалася «силами нашими помогти Росії, щоб вся республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів». Навряд чи буде помилкою стверджувати, що такі тези, включені до тексту Третього Універсалу, й були найбільшою помилкою УЦР. Одразу ж після проголошення Третього Універсалу з трибуни Центральної Ради УНР більшовики взялися розробляти план знищення УЦР як органу державної влади. Задля цього 17 грудня 1917 року було скликано Всеукраїнський з'їзд Рад. Скликаючи його, більшовики розраховували, що й в Україні у них піде все так само гладко, як це відбулось у Росії. Однак яким же було здивування представників нової петроградської влади, коли більшість із двох тисяч делегатів з'їзду підтримали Центральну Раду. На їхню вимогу керівництво з'їздом взяли на себе есери, обравши його головою Михайла Грушевського. У відповідь на такий крок члени РСДРП(б) на чолі з Володимиром Затонським, кількість яких налічувала 124 особи від 49 рад, переїхали до Харкова, де оголосили про проведення III з'їзду Рад Донецького та Криворізького басейнів. І хоча легітимність такого зібрання була більш ніж сумнівною, позаяк у ньому брало участь усього близько двохсот делегатів, більшовики провели 24–25 грудня з'їзд Рад України. Не зважаючи ні на що, більшовицький з'їзд проголосив Україну Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів і надав їй статус федеративної частини Російської Республіки.
Одразу ж після прийняття цього більшовицька влада у Петрограді визнала створення Української Республіки. Ще не висохло чорнило на гарячково підготованих донбаськими більшовиками документах, як Петроградська Рада Народних Комісарів надіслала Центральній Раді ультиматум, у якому більшовики, прикриваючись демагогічними гаслами, примушували її відректись від політичної влади в Україні. В ультиматумі йшлося про право нації на самовизначення, про демократичні цінності тощо. Насправді ж суть більшовицьких вимог була очевидною – вони позбавляли український народ права самостійно вирішувати свою долю, не визнаючи УЦР «представницею працюючих мас Української республіки». Безцеремонно втручаючись у внутрішні справи України, керівники більшовицької Росії вимагали від Центральної Ради негайно капітулювати і пропустити російські війська на Південний фронт, припинивши роззброєння червоної гвардії. Телеграма, що надійшла з Петрограда на адресу УЦР, закінчувалась словами: «у разі неприйняття цих вимог Раднарком вважатиме УЦР в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні».
Однак 20 грудня 1917 року з'їзд Рад селянських, робітничих і солдатських депутатів України відкинув умови ультиматуму. Очевидно, очікуючи саме на такий розвиток подій, Раднарком вирішив силою зброї встановити «революційний лад» в Україні.
Слід зауважити, що в Україні більшовики мали, крім прихильних їм військових загонів на Західному фронті, запасні полки, що розташовувались у деяких містах, а також частини червоної гвардії, які набиралися з робітників Харківщини і Донеччини. Однак головну їхню силу все ж становили загони російської червоної гвардії, що мали розпочати наступ з пів-
ночі. Цій більшовицькій армії протиставлялось військо Української Народної Республіки, що складалося з нечисленних добровольчих частин і куренів Вільного козацтва.
І початок відкритої агресії проти молодої Української Народної Республіки не забарився – 25 грудня 1917 року тридцятитисячна російська армія під проводом уже знайомого нам В. Антонова-Овсієнка чотирма групами вирушила з Гомеля і Брянська в Україну, обравши напрямки Чернігів – Бахмач, Глухів – Конотоп і Харків – Полтава – Лозова. Одночасно з цією інтервенцією у містах Лівобережної України було підготовлене повстання місцевих більшовицьких осередків, причому більшовицькою пропагандою було деморалізовано деякі українські гарнізони. 26 грудня більшовики зайняли Харків і, розвиваючи наступ, узяли під свій контроль Лозову. 9 січня 1918 року впав Катеринослав, 15 січня – Олександрівськ, а 20 січня було захоплено Полтаву. Одночасно з цим Брянська група захопила Глухів і Конотоп. Попереду був Київ.
Саме у такий тривожний момент і з'явився останній, Четвертий, Універсал УЦР, який відрізнявся від трьох попередніх рішучістю і остаточно визначав концепцію майбутнього розвитку України. На відміну від попередніх Універсалів це було сміливе звернення влади УНР до народу з закликом стати на боротьбу за свою країну. Четвертий Універсал став найвищим проявом сутності Центральної Ради як органу національної державної влади. Влади, яка понад усе ставить перед собою захист інтересів України і не йде на компроміс з ворогами заради можливості втриматись на політичному олімпі. І саме текст Четвертого Універсалу УЦР тримали у своїх руках юнаки, котрі усього за кілька днів вирушать під Крути, щоб сміливо зустріти ворога і загинути, захищаючи волю та незалежність своєї країни.
ЧЕТВЕРТИЙ УНІВЕРСАЛ У. Ц. РАДИ[1]
Народе України!
Твоєю силою, волею, словом утворилась на Українській Землі вільна Українська Народня Республіка. Здійснилася давня мрія Твоїх батьків, борців за волю й право робочого люду!
Та в трудну годину народилась воля України. Чотирі роки жорстокої війни обезсилили наш край і народ. Фабрики не виробляють товарів. Підприємства здержують свою працю, залізні дороги розбиті, гроші падають у ціні. Скількість хліба зменшується. Наступає голод. По краю розмножилися ватаги грабіжників і убийників, особливо коли з фронту рушило російське військо, творячи криваву різню, безлад і руїну на нашій землі.
З приводу всього того не могли відбутися вибори до Українських Установчих Зборів у визначенім нашим попереднім Універсалом реченці й не могли відбутися ті Збори, визначені на нинішній день, щоб перебрати з наших рук тимчасову найвищу революційну власть над Україною, установити лад у нашій Народній Республіці й зорганізувати нове Правительство.
А тим часом петроградське Правительство Народніх Комісарів виповіло війну Україні, щоб повернути вільну Українську Республіку під свою власть, і посилає на наші землі свої війська – червону ґвардію, большевиків, які граблять хліб у наших селян і без ніякої заплати вивозять його в Росію, не зоставляючи навіть зерна, приготовленого на засів, убивають невинних людей і сіють усюди анархію, убийство й злочин.
Ми, Українська Центральна Рада, робили всякі заходи, щоб не допустити до тої братовбийчої війни двох сусідніх народів, але петроградське Правительство не пішло нам назустріч і веде дальше кріваву боротьбу з нашим народом і Республікою.
Крім того те ж саме петроградське Правительство Народніх Комісарів починає проволікати заключения мира й закликає до нової війни, називаючи її „святою». Знов поллється кров, знов нещасний робочий люд буде мусіти приносити в жертву своє життя.
Ми, Українська Центральна Рада, вибрана з'їздами селян, робітників і салдатів України, в ніякім разі не можемо згодитися на те, ніяких війн піддержувати не будемо, бо український народ бажає мира й мир повинен прийти можливо як найскорше.
Та для того, щоб ні російське Правительство, ні ніяке инше не ставило перешкод Україні в установленню того бажаного мира, для того, щоб повести свій край до ладу, творчої праці, закріплення революції й нашої волі, ми, Українська Центральна Рада, оповіщаємо всім горожанам України:
Віднині Українська Народня Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу.
З усіма сусідніми державами, а саме: Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною й иншими ми бажаємо жити в згоді й приязни, але ніяка з них не може вмішуватися в життя самостійної Української Республіки.
Власть у ній буде належати тільки до народу України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі Збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представництво робочого народу – селян, робітників і салдатів та виконуючий орґан, який віднині буде називатися Радою Народніх Міністрів.
І отеє, перш усього, поручаемо Правительству нашої Республіки, Раді Народніх Міністрів, від сього дня вести початі вже мирові переговори з осередніми державами вповні самостійно й довести їх до кінця, не звертаючи уваги на ніякі перешкоди з боку яких небудь инших частей бувшої російської імперії, та встановити згоду, щоб наш край почав своє життя в спокою й мирі.
Щодо так званих большевиків і инших напасників, які розграблюють і руйнують наш край, то поручаемо Правительству Української Народньої Республіки твердо й рішучо взятися за боротьбу з ними, а всіх громадян нашої Республіки закликаємо, щоб вони, не жаліючи свого життя, обороняли добробут і волю нашого народу. Народня Українська Держава повинна бути очищена від насланих з Петрограда наємних наїздників, які нарушують права Української Республіки.
Безмірно тяжка війна, почата буржуазними правительствами, вимучила наш народ, винищила наш край, знівечила добробут. Тепер сьому треба покласти край.
Одночасно з тим, коли армія буде демобілізуватися, поручаемо розпускати салдатів, а після затвердження мирових договорів розпустити армію зовсім, на місце постійної армії завести народню міліцію, щоб наше військо служило обороні робочого люду, а не забаганкам пануючих верств.
Знищені війною й демобілізацією місцевости мають бути відбудовані при помочи державного скарбу.
Коли наші вояки вернуться додому, народні ради – громадські й повітові й городські думи мають бути перевибрані в часі, який буде установлений, щоб і вони мали в них голос.
Міжтим, щоб установити таку власть, до якої мали-б довірря й яка спіралася-б на всі революційно-демократичні верстви народа, має Правительство додати до помочи місцевим самоврядуванням ради робітничо-селянських і салдатських депутатів, вибраних із місцевих людей.
В земельних справах комісія, вибрана на останній сесії Центральної Ради, вже виробила закон про передачу землі трудовому народові без викупу, прийнявши за основу скасування власности й соціалізацію землі згідно з нашою постановою на 7 сесії.
Сей закон буде розглянено за кілька днів на повній сесії Центральної Ради, й Рада Міністрів уживе всіх способів, щоб передача землі земельними комітетами в руки трудящих відбулася ще з початком весняних робіт.
Ліси, води й усі підземні багатства, як добро українського трудового народу, переходять у розпорядження Народньої Української Республіки.
Війна забрала для себе всі трудові сили нашої країни. Більшість підприємств, фабрик і робітень виробляли тільки те, що було необхідне для війни, й народ зостався зовсім без товарів. Тепер війні кінець.
Раді Народніх Міністрів поручаемо негайно пристосувати всі заводи й фабрики до мирних обставин, до виробу продуктів, необхідних для робочих мас.
Та сама війна дала сотки тисяч безробітних і інвалідів. В самостійній Народній Республіці України не повинен страждати ні один трудящий чоловік. Правительство Республіки має підняти промисл держави, має зачати творчу роботу по всіх галузях, де всі безробітні могли-б найти працю й приложити свої сили, й прийняти всі міри для обезпечення покаліченим і потерпівшим від війни.
При старім ладі торговці й всілякі посередники наживали на бідних, пригнічених клясах надмірні капітали.
Відтепер Українська Народня Республіка бере в свої руки найважнійші области торговлі й усі доходи з неї обертає на користь народу.
Торговлю товарами, які мається привозити зза границі й вивозити за границю, вестиме сама наша держава, щоб не було такої доріжні, через яку завдяки спекулянтам терплять найбіднійші верстви.
Для виконання сього поручаемо Правительству Республіки виробити й представити до затвердження закони про се, а також про монополі заліза, вугля, шкур, тютюну й инших продуктів і товарів, з котрих податки найбільше обтяжували робочі кляси в користь нетрудових.
Так само поручаемо установити державно-народню контролю над усіма банками, що через кредити нетрудовим клясам помагали експлуатувати трудові маси. Відтепер кредитова поміч банків має йти передовсім на піддержку трудовому населенню й на розвиток народнього господарства Української Народньої Республіки, а не для спекуляції й ріжнородної банкової експлуатації.
На ґрунті анархії, неспокоїв у життю й недостачі продуктів зростає невдоволення серед деяких частин населення. Тим невдоволенням користуються ріжні темні сили й тягнуть неосвідомлених людей до старих порядків. Сі темні протиреволюційні сили бажають знову піддати всі вольні народи під одно царське ярмо – Росії. Рада Народніх Міністрів повинна безпощадно боротися з усіма контрреволюційними силами й кождого, хто призиває до повстання проти самостійної Української Народньої Республіки й до повороту старого ладу, – карати яко за державну зраду.
Всі демократичні свободи, проголошені Третім Універсалом Української Центральної Ради, потверджується й окремо проголошується: в самостійній Українській Народній Республіці всі народи користуються правом національно-персональної автономії, яку признано за ними законом 22 січня.
Все перечислене в Універсалі, чого не вспіємо виконати ми, Центральна Рада й наша Рада Міністрів, у найблищі тижні виконають, справдять і до оконечного ладу доведуть Українські Установчі Збори.
Ми поручаемо всім нашим громадянам перевести вибори як найбільш енерґічно, підняти всі зусилля, щоб підрахунок голосів був закінчений як найскорше, щоб за пару тижнів зібралися наші Установчі Збори, – найвищий господарь і управитель нашої землі, й Констітуціею нашої незалежної Української Народньої Республіки закріпили свободу, порядок і добробут на добро всього трудового народу її на тепер і на будучі часи. Сей найвищий наш орґан має рішити про федеративну зв'язь з народніми республіками колишньої російської імперії. До того ж часу всіх горожан самостійної Української Народньої Республіки зазиваємо стояти непохитно на сторожі добутої свободи й прав нашого народу й усіма силами боронити свою долю від усіх ворогів селянсько-робітничої Української Республіки.
Українська Центральна Рада. У Київі. 9 (22) січня 1918 р.[2]
Данный текст является ознакомительным фрагментом.