Прийняття турецького протекторату. Боротьба із Суховієнком. 1669

Прийняття турецького протекторату. Боротьба із Суховієнком. 1669

Андрусівське перемир’я і наступні події, як в Україні, так і на міжнародній арені, змусили гетьмана Дорошенка всерйоз задуматися над тим, під чиїм верховенством його країна все-таки має більше шансів об’єднатися і стати хоча б відносно самостійною. З Річчю Посполитою добрі відносини не складалися. Хоча гетьман уперто називав себе й далі гетьманом Війська Запорозького Його Королівської Милості, на практиці з поляками велася війна, то затихаючи, то спалахуючи з новою силою. Варшава усе ще не могла погодитися на те, що країна, яка ще недавно належала їй цілковито, може існувати і без контролю з боку короля й шляхти. У 1668 році Ян ІІ Казимир відрікся від престолу, а на його місце в наступному році був обраний Михайло Вишневецький, відомий також як Михайло Корибут – син смертельного ворога козаків Яреми Вишневецького, який ставився до українців не набагато краще за свого батька. Відразу після його обрання Петро Дорошенко направив до нього посольство з проханням підтвердити козацькі вольності, але король не захотів піти назустріч гетьману. Постійний контакт, який Дорошенко підтримував з Росією, як ми могли переконатися, також не приводив до позитивного для гетьмана результату. Розривати заради України мирні пакти з Річчю Посполитою цар не бажав.

Цілком природно, що Петро Дорошенко змушений був звернути увагу і на ще одну можливість – протекцію Османської імперії та дружбу з Кримським ханством. Подібний орієнтир не був таким вже й новим словом в українській міжнародній політиці. Відомо, що в 1653 році за крок від цілковитого прийняття турецької протекції був Богдан Хмельницький, що, власне, і змусило Москву поспішити з прийняттям України під своє верховенство. Не варто й говорити про те, наскільки різні перемоги козацького війська були можливі без участі татар. Це стосується і Жовтих Вод, і Конотопа. При цьому мало не кожен український лідер, ведучи збройну боротьбу, був приречений потрапити у вкрай незручне становище – не використовувати татар він не міг, вони б тоді просто грали на боці його суперника; а використовуючи – ризикував позбутися союзників у найбільш вирішальний момент, а також повинен був дозволити татарам грабувати країну, що викликало ненависть і до них, і до нього з боку місцевих жителів. Тримати хоча б якийсь час татар у шорах міг тільки їхній сюзерен – турецький султан. Це було ще одним чинником, що змушував дивитися не тільки на Бахчисарай, але й далі – на Стамбул. Досвід васального підпорядкування Порті мали сусіди України – Молдавія, Волоське і Трансільванське християнські князівства. У цілому, ступінь їхньої самостійності був дещо вищий, аніж готові були надати Україні Московське царство або Річ Посполита.

Отже, перші зв’язки із султаном Дорошенко налагодив відразу після приходу до влади – у лютому 1666 року. С. Соловйов повідомляє, що вже тоді гетьман повідомив Мехмеду IV, що готовий прийняти турецьку протекцію. Андрусівське перемир’я, ясна річ, змусило гетьмана активізувати свої дії в цьому напрямку. У лютому 1667 року посольство Дорошенка побувало в Бахчисараї, а в липні того ж року М. Радкевич-Портянка був у Стамбулі. Інтереси правобережного гетьмана і султана в цей момент збігалися. Останнього теж ніяк не влаштовував союз між Річчю Посполитою та Росією, оскільки це обіцяло йому їхню спільну війну проти «бусурман», тим паче що до цього їх підштовхувала Австрія, яка давно виношувала плани утворення широкої антитурецької християнської коаліції. Ці підозри підтвердилися в грудні 1667 року, коли поляки і росіяни підписали в Москві явно антитурецьку угоду. А трохи раніше, у серпні, турки говорили польському послу, що мир між Туреччиною і Річчю Посполитою неможливий, доки король не відмовиться від думки зберегти в складі своєї держави Україну, яка добровільно прийняла протекцію султана.

У січні 1668 року в Чигирині відбулася старшинська рада, що прийняла доленосне рішення, уривок з якого доречно навести. «По обидва боки Дніпра жителям бути в злуці… і давати данину турецькому цареві і кримському ханові, так само як Волоський князь платить, а щоб під рукою Великого Государя і Королівської Величності з цього часу не бувати».

Вірний своїй звичайній політиці, Дорошенко й далі запевняє поляків, що не відмовляється від свого, нехай і формального, підпорядкування королю. Цікаво, що в королівській метриці березнем 1668 року датується підготовлене рішення про підтвердження монархом гетьманства Петра Дорошенка. Але процес переходу Правобережної України під руку султана тривав. У червні 1668 року старшинська рада Війська Запорозького урочисто приймала чауша Юсуп-пашу, у присутності якого було підтверджене рішення про перехід під верховенство Порти. У вересні інший турецький посол Гагабаш-паша запевняв Дорошенка, що Османська імперія бере Україну під свій протекторат. Нарешті, у березні 1669 року біля Корсуня відбулася вже Генеральна рада, на якій козаки офіційно проголосили своє підданство султанові за взірцем залежності від Порти Волоського і Молдавського князівств. Для уточнення окремих пунктів договору до Стамбула відправилося посольство вже знайомого нам М. Портянки. Незабаром Петро Дорофійович прийняв від нового сюзерена булаву, бунчук, золотий каптан і спеціальну грамоту, ставши таким чином власником двох наборів клейнодів одночасно – від короля і від султана.

З доставлених у Москву «договірних» статей між гетьманом і султаном нам відомо дещо про умови переходу Правобережної України під турецький протекторат. Правда, являють вони собою, швидше за все, прохання української сторони. У цих статтях були такі пункти:

1) султан не має права знімати гетьмана, обраного на Генеральній раді;

2) прислані в Україну турецькі війська повинні бути під командуванням гетьмана;

3) зайняті українсько-турецькими військами землі повинні включатися до складу гетьманату, і султан не повинен будувати там укріплення і тримати далі війська;

4) кордони гетьманату в результаті спільних дій повинні досягти Перемишля, Мінська і Путивля;

5) султан не повинен укладати союзи з Річчю Посполитою і Москвою без згоди гетьмана;

6) васали султана татари і самі турки не мали права будувати в Україні мечетей, брати ясир, руйнувати села й міста;

7) Константинопольський патріарх повинен вільно обиратися на архієрейському православному соборі та бути на престолі до своєї смерті;

8) православній церкві надавалася певна автономія під Константинопольським патріархом.

Згодом Мехмед IV погодився лише з деякими з цих вимог. Проте він обіцяв не брати з українців данини, замінивши її військовою службою козаків, і дозволив їм самостійно обирати собі гетьмана. Спірним залишається питання, чи отримав Дорошенко право передавати гетьманство у спадщину. У грудні 1670 року представник султана прийняв присягу від козаків Правобережжя.

Хай там як, але навіть Корсунська рада не змусила Дорошенка відмовитися від своєї подвійної гри. Делегати гетьмана були присутні на елекційному сеймі у Варшаві в травні—липні 1669 року, привізши із собою вимоги, подібні тим, які козаки висунули королю в 1666 році. На коронаційному сеймі в жовтні того ж року знову можна було побачити козаків. Хоча на одному із сеймових засідань силістрійський паша повідомив про здійснення прийняття протекції Порти над Україною, Михайло Вишневецький прийняв екс-генерального обозного І. Демиденка, який привіз королю петицію від гетьмана. Дорошенко повідомляв монарха, що «не піддався султанові»[31]! Набагато складніше стояла справа з кримськими татарами. Хан Аділь-Ґірей ІІ намагався вести незалежну від Туреччини політику, і це зрозуміло. Стамбул далеко, а Бахчисарай – близько. Крим набагато більше цікавило те, що відбувалося в Україні. Від цього залежала безпека ханства, його економічне благополуччя. Якщо султан більш-менш спокійно міг погодитися на посилення правобережного гетьмана на шкоду полякам, то Аділь-Ґірея ІІ це посилення не влаштовувало. 1668 роком датується спроба хана поставити в Україні свого гетьмана. Ним став зовсім ще молодий військовий писар Петро Суховієнко.

Петро Суховієнко народився 1645 року в козацькій родині, що проживала, найімовірніше, на Полтавщині. Маючи гарні здібності, знаючи кілька мов, молодий козак швидко просунувся кар’єрними сходами на Запорожжі, доскочив посади військового писаря і вже у віці 23 років у серпні 1668 року очолював запорозьке посольство, що направлялося до Криму. Татари були в захопленні від талантів Суховієнка і писали на Січ, щоб і надалі до них посилали таких учених і розумних людей. У той момент завданням писаря було схилити татар до укладення військово-політичного союзу, метою якого було відібрати булаву в Петра Дорошенка. Річ у тім, що січовики, хоча й виступали самі проти Брюховецького, були, проте, роздратовані тим, як учинив з їхнім колишнім ставлеником Дорошенко. Запорожці вважали, що вибирати і знімати гетьманів усе-таки прерогатива колиски української незалежності – Січі. Кримський же хан, у свою чергу, хотів мати в Україні менш впливового та більш покірного йому особисто гетьмана, а тому несподівано запропонував свою допомогу у здобутті булави запорозькому «вундеркінду». Як запоруку своєї підтримки Аділь-Ґірей ІІ подарував Ашпат-мурзі (так татари називали Суховієнка) дублікат своєї печатки, на якій було зображено лук з двома стрілами.

Повернувшись, Суховієнко надіслав Дорошенкові листа, в якому запропонував йому прибути на Січ, щоб «запорожці з двох сторін Дніпра вибрали одного гетьмана». Вже обраний єдиним гетьманом іншими козаками на Сербіному полі, Петро Дорошенко до того ж добре розумів, що подорож на Запорожжя може стати для нього останньою в житті поїздкою, а тому обережно відповів, що подібні ради традиційно проводять у містах. Отримавши таке послання, запорожці самостійно проголосили Петра Суховієнка гетьманом на раді коша. Обрання ставленика Бахчисарая підтримали тоді козаки Переяславського, Полтавського, Миргородського, Лубенського, Прилуцького полків, що було явно обумовлено тим, що на Лівобережжі в той час перебувала 100-тисячна татарська орда.

Відразу після свого обрання Суховієнко відправив послів до султана Мехмеда ІV із запевняннями в тому, що всіх домовленостей між Стамбулом і Петром Дорошенком буде дотримано. Султан вирішив поки не відштовхувати від себе нового претендента і навіть виділив військо для походу запорожців на Кодак. Почалося протистояння між прихильниками двох Петрів.

Коли чигиринський гетьман довідався від київського ченця Ієзекиля про договір між Суховієнком та Аділь-Ґіреєм ІІ, він страшенно розлютився. Адже він знову втрачав підтримку союзників у ключовий для ведення боротьби на обох берегах момент. Дорошенко вихопив шаблю і, скрегочучи зубами, пригрозив завдати такого ж удару по Криму, який свого часу завдав його дід. Не стримуючи себе в присутності польського посла, він почав бити представників татар, що були тут-таки, по губах і говорив їм: «Скажіть своєму шайтанові чи султанові, і йому те саме буде». Не втрачаючи часу, він відправив у Стамбул скаргу на дії кримського хана. По всій Україні Дорошенко розіслав універсали з вимогою не підкорятися новому гетьманові. Те саме робив і Суховієнко. 7 жовтня 1668 року він видав універсал, який своїм патріотичним пафосом не поступався кращим зразкам цього жанру, написаним Дорошенком. Суховієнко виступав проти Андрусівського перемир’я і дуже різко критикував дії Москви. Тут позначався татарський вплив. Крим набагато менше, ніж Дорошенко, був готовий шукати спільну мову з одвічними ворогами росіянами. Очевидно, це було однією з причин їхнього бажання змінити правобережного гетьмана.

Більшість правобережних полковників у цій боротьбі спочатку підтримали більш досвідченого гетьмана, запропонувавши тому зібрати Чорну раду, на якій вони «своїми мушкетами поламають стріли Суховію». Відбулися і перші збройні сутички. У битві під Прилуками прихильники Дорошенка розбили тритисячне татарське військо, що виступало за січового гетьмана. У другій половині листопаду 1668 року Петро Суховієнко з татарами діяв на Полтавщині, на території Лубенського полку. Звичайно, далеко не всі жителі Лівобережжя були в захваті від цих дій. У Лубнах, що тяжіли до Дорошенка, татарам відмовили в постої на зиму, у Гадячі був арештований брат Петра Суховієнка. Проти нього, само собою, були і представники Москви. З їхньої подачі по Україні поширюються агітаційні чутки про те, що колишній писар «побусурманився» – прийняв мусульманство. У своїх повідомленнях про українські справи до Посольського наказу російські чиновники пишуть, що Суховієнко «прозивається хановим сином».

Невдача на Лівобережжі змусила Петра Суховієнка на початку 1669 року переправитися на правий берег Дніпра. Тут його війська обложили Чигирин, але дійшовши до околиць столиці, Суховієнко укладає договір з Петром Дорошенком, у якому домовлено про їхній майбутній спільний похід проти поляків. Узагалі, створюється враження, що Петро Дорофійович гідно оцінив свого недосвідченого опонента і навіть пропонував йому руку своєї доньки.

У сутичці під Ольшанкою з полками Григорія Дорошенка, що поверталися з лівого берега (нагадаємо, що там вони боролись не тільки з татарами і січовим гетьманом, а й намагалися повернути правобережному гетьманові вплив у полках, що перейшли на бік Д. Многогрішного та Москви), Суховієнко зазнає поразки. Нарешті, багато козаків переходять від нього на бік іншого улюбленця Січі Івана Сірка, який у січні розгромив військо Батирші-мурзи, не визнавши встановлення дружніх відносин Запорожжя з Бахчисараєм. Здавалося, що Суховій своє вже відспівав. Однак Ашпат-мурза, відчувши смак влади, зумів повернутися на арену боротьби. 25 квітня 1669 року він збирає на Запорожжі ще одну раду, на якій знову проголошується гетьманом. На його прохання Аділь-Ґірей ІІ шле ще одне військо. Цікаво змінюється тон висловлювань Суховієнка про Дорошенка. У нових універсалах, направлених козацьким полковникам, він обвинувачує гетьмана у тому, що той хоче віддати Україну в турецьку неволю[32]. Чи не правда, чудовий довід з боку ставленика Кримського ханства?

Військові сутички між військами двох гетьманів тривали й далі. У боях за Переволочну – місце найбільш зручної переправи через Дніпро – влітку 1669 року Суховієнко зазнав поразки. Більш успішним був його похід на Правобережжя. На кінець червня 1669 року на бік Суховієнка перейшли Корсунський, Уманський, Кальницький і розташований ближче за інші до Криму й Запорожжя прикордонний Торговицький полк. У результаті переможної для Суховія битви під Смілою до них приєднуються частини Білоцерківського і Паволоцького полків. 7 липня 1669 року об’єднані війська молодого гетьмана і татар знову намагалися взяти Чигирин. Столиця не піддалася Суховієнкові, зате на його бік перебіг Юрій Хмельницький. Боротьба Дорошенка із січовим гетьманом, який підкорив собі значну частину Правобережжя, могла закінчитися катастрофою біля села Кононча на річці Рось. Тут табір Дорошенка оточили війська Суховієнка і татар, і все йшло до розгрому. Врятували Дорошенка від неминучого полону турки. Зваживши всі за і проти й отримавши на руки рішення Корсунської ради, султан та його оточення вирішило, нарешті, стримати запал своїх кримських васалів. У ставку до Суховієнка і татар прибув турецький чауш, який зажадав припинити війну з Петром Дорошенком. Джерела розповідають, що Ашпат-мурза був такий розлючений, що наказав заарештувати посла. Але татари не зважилися виступити проти султана і відступили. Змушений був зняти облогу і Суховієнко. 23 липня на козацькій раді під Уманню гетьманом замість нього був обраний Михайло Ханенко, розповідь про якого – в наступному розділі. Угамувавши амбіції і змінивши орієнтацію з протатарської на пропольську, Суховієнко відігравав важливу роль в оточенні Ханенка, був генеральним писарем, але в 1670 році, прихопивши чималу суму з його скарбниці, утік, з’явившись потім на території Гетьманщини Дем’яна Многогрішного.

На окрему згадку заслуговує продовження боротьби Петра Дорошенка за лівобережні території, чим гетьман займався паралельно з відстоюванням своєї булави на Правобережжі в 1669 році. Після Великодня на лівий берег були відправлені козаки полковника Г. Гамалії. На Золотоношу пізніше були направлені полки на чолі з Головаченком. Результатом дій на лівому березі дорошенківців стало те, що на його бік перейшли Полтавський, Миргородський і Гадяцький полки. Потім на лівому березі з’явилася ще тисяча прихильників Дорошенка під командуванням Канівця, Носа і Перебийноса. На допомогу Гамалії прийшла більш лояльна до чигиринського гетьмана Білгородська орда. Нарешті, тут з’явилося військо А. Дорошенка. Його братові була підпорядкована вся Лубенщина, але правобережним військам все одно довелося повертатися на правий берег. А. Кащенко – автор великого дослідження з історії Запорозької Січі, стверджує, що Дорошенко припинив воювати на лівому березі, коли отримав листа з докором за пролиття братньої крові від кошового отамана Л. Мартиновича.

Незважаючи на воєнні дії проти підлеглого Москві Многогрішного, Дорошенко все ще віддавав належну увагу російському вектору своєї зовнішньої політики, і ми не втомлюємося підкреслювати той факт, що ця людина не належала до тих, хто бореться «з відкритим заборолом», абсолютно чесний з партнерами, діє принципово тільки в одному напрямку. Але ж змінивши тональність висловлювань, можна назвати цю принциповість негнучкістю, а чесність – наївністю. Принциповий Дорошенко був в іншому – у відстоюванні ідеї єдності України. Для цього він, схоже, міг піти на союз з ким завгодно і проти кого завгодно.

У листопаді 1668 року до київського воєводи Шереметєва був направлений писар М. Кононович зі «статтями», за якими гетьман погоджувався перейти під руку Олексія Михайловича Романова. Дорошенко пропонував спільну московсько-українську війну проти татар і допомогу, щоб посадити на польський престол російського царевича (це був період, коли Ян ІІ Казимир уже залишив трон, а Вишневецький його ще не посів). Гетьман спокушав Москву можливістю переходу під її верховенство не тільки Правобережжя і Лівобережжя, але й таких західноукраїнських міст, як Галич, Ярослав, Перемишль. Як бачимо, Дорошенко не відмовлявся від думки включити до складу України набагато більші території, ніж ті, що охоплювала держава Богдана Хмельницького. Протягом усього 1669 року гетьман не раз робив заяви, що його «сердечною мрією» є об’єднання України під верховенством московського царя.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.