ЯК СТОГНУТЬ ГОРИ

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

ЯК СТОГНУТЬ ГОРИ

Але звучать не лише камені, а й цілі гори.

На Сінайському півострові, на північний захід від міста Таура, на березі Червоного моря підноситься Джебель-Накуг на 120 метрів над рівнем моря. В перекладі на російську мову це означає «гора, що дзвенить».

Гору назвали так тому, що вона справді звучить. Спочатку мандрівникові здається, ніби він чує дзижчання дзиги. Такий звук то підвищується, то спадає, то таємниче замовкає, то знову відновлюється. І чим вище мандрівник піднімається на гору, тим гучніші й триваліші ці звуки.

Багато вчених спостерігали це явище і з цією метою сходили на гору. Підійматися на неї дуже важко: гора складається з білого крихкого пісковика, який в кількох місцях покрито наносом чистого піску. Коли німецький вчений Сітцен повз навколішках угору по схилах, наносний пісок котився з-під його ніг униз. При цьому сталося таке чудо: під ногами вченого земля справді стогнала; звучали скелі і навіть найближчі провалля. Гуркіт і стогін чути було навколо. А люди, що вірили в богів і бісів, тремтіли.

Коли Сітцен досяг гірської вершини, йому здалося, що земля почала коливатися, тому що від гуркоту в нього запаморочилася голова. Таким сильним був цей гуркіт.

І це явище мимоволі викликало глибоке враження чогось страшного, таємничого і чудесного.

Підіймалися на Джебель-Накуг ще два англійці — Ге і Уелстед. Вони також чули, як звучить ця гора. Спочатку звуки нібито були схожі на ніжний дзвін арфи. Через якусь мить вони змінилися і стали схожими на той звук, який утворюється, коли водити мокрим пальцем по склу. Трохи згодом звуки стали нагадувати віддалений грім, який, здавалось, потрясав усю гору. Скеля, де сиділи мандрівники, коливалася, лякаючи їхніх верблюдів.

Це чудесне явище спостерігав також англієць Уард. Він прибув до Джебель-Накугу від моря. Йти йому довелося через довгу смугу сипучого піску. Її оточували шари пісковика з довгими вибоїнами, вимитими водою. Одна з таких вибоїн була завширшки близько 14 метрів і вела до самої вершини. По ній мандрівникам довелося сходити на гору. Вибоїна ця підіймалася досить стрімко і з обох боків була захищена од вітрів двома хребтами із пісковика.

«Спочатку все було тихо, — розповідає мандрівник, — потім почувся тихий і приємний звук. Він то голоснішав, то спадав і був схожий на віддалені переливи флейти. Але раптом звуки стали гучнішими і сильнішими. Вони вже були схожі на звуки органа. І весь горб немов захитався. Здавалося, дедалі більш різноманітні звуки чути з-під ніг, в міру того як збільшувалася маса піску, що коливався».