Поїздка до Туреччини Повернення до Литви і поновлення на королівській службі
Влада турецького султана у час, коли Османська імперія переживала період свого найбільшого розквіту, розповсюджувалась на три континенти — Європу, Азію та Африку. Імперія охопила Анатолію, Балкани, Східне Середземномор'я, Ірак, більшу частину Аравії, майже всю Північну Африку (крім Марокко), й невпинно збільшувалась, справою доводячи теорію, згідно з якою імперія повинна невпинно зростати, якщо вона не бажає розпастися. Султани Осяйної Порти (так османи пихато називали свою державу) увесь час поглядали як на захід, так і на схід, виношуючи плани поглинання все нових і нових територій. До середини XVI століття імперія Османів досягла апогею своєї могутності.
Оттоманська Порта (ще одна назва Османської імперії) включала у себе двадцять один вілаєт[4]. Вілаєти складались з двохсот п'ятдесяти санджаків (повітів). Кількість населення імперії сягнула 25–35 мільйонів, які проживали на шести мільйонах квадратних кілометрів території. Тільки в Стамбулі в XVI столітті налічувалось близько 500 тисяч мешканців. Податкові надходження імперії становили 550 мільйонів акче[5] на рік (не враховуючи військову здобич, що надходила до казни завдяки постійним війнам), а османське військо мало у своєму складі 300 гармат і 400 бойових кораблів. Окрім яничар і загонів, що їх поставляли султану правителі областей, до нього входили десятки тисяч так званих баши — бузуків (люмпенів — добровольців із «невірних», тобто християн), турецьке народне ополчення, а також армії султанських васалів — кримського хана й алжирських піратів.
Завоювання османів теж вражали. У 1453 році під ударами турків упав Константинополь, зупиняючи відлік часу, що його історія виділила на долю Візантійської імперії. Місто, що бачило ще римських імператорів, перетворилось на столицю Осяйної Порти й отримало назву Стамбул. У 1459 році турками була завойована вся Сербія (окрім Белграда, узятого тільки в 1521 році). Сербія повторила сумнуучасть Візантійської імперії й була перетворена в османський вілаєт. У 1460 році турки окупували Афінське герцогство, а слідом за ним майже всю Грецію, за винятком деяких приморських міст, що залишилися під владою Венеції. У 1462 році під ударами османської армії впали острів Лесбос і Валахія, в 1463 році — Боснія. Останнім придбанням імператора Селіма І став Алжир, який в 1516 році захопили алжирські пірати, а в 1518 році їхній ватажок, грізний Хайреддін Барбаросса, визнав себе османським васалом. За це Селім І призначив його своїм бейлербеєм в Алжирі.
Періодом розквіту Османської імперії вважається час від взяття турками Константинополя у 1453 році до двадцятих років XVII століття. Тобто життя князя Дмитра Вишневецького припало на період найбільшої могутності османів. І якщо на початку XV століття армія османів являла себою орду кількістю у 40–50 тисяч вояків, то в середині XVI століття, як ми бачимо, це вже було добре озброєне й навчене чверть — мільйонне військо. Таке зростання чисельності турецької армії пояснити досить легко. Справа в тому, що османи досить успішно асимілювали завойовані раніше народності: тюркські племена Анатолії, греків, слов'ян. З середовища останніх турецькими вояками ставали всі, хто погоджувався пожертвувати християнською вірою заради придбання привілейованого стану. А таких, за свідоцтвами сучасників, було чимало. Балканські народи повинні були платити податок не тільки грошима, але і дітьми, з яких після навернення в іслам виховували яничар[6] — особисту султанську гвардію. На завойованих турками землях батьки часто самі добровільно віддавали своїх дітей турецьким чиновникам, оскільки при дворі падишаха раби (а яничари, як і решта державних службовців Османської імперії, вважалися рабами султана) досягали іноді дуже високого положення. Походження від християнських батьків анітрохи не заважало кар'єрі. Яничари перебували на повному державному утриманні, корилися тільки султанові, мали свій суд, жили в казармах і не одружувалися. Вони останніми вступали в бій, першими ділили здобич, а в разі перемоги їм для розваг передавали на поталу найкращих полонянок. Це була грізна сила, чудово навчена й добре оснащена вогнепальною зброєю. Хоча більшість дослідників визнають, що військова тактика турецьких вояків поступалась європейській тактиці ведення бою, чисельна перевага турків майже завжди вирішувала результат битви на їхню користь.
Царювання Сулеймана І (1520–1566 роки) являло собою період найбільшої військово — територіальної турецької експансії. Першою жертвою султана стала Угорщина — старий ворог османів: у 1521 р. після завзятої баталії угрів вибили з Белграда. Наступний рік ознаменувався грандіозною десантною операцією, в якій брав участь турецький флот, що складався з 400 кораблів і 200 тисяч війська. Турки здобули під час цієї операції острів Родос, яким на той час володіли лицарі Мальтійського ордену — іоанніти. Останні билися відчайдушно. Під час бойовища турки втратили, за різними даними, від 50 до 90 тисяч бійців убитими. Все ж довго протистояти воякам султана госпітальєри, як ще називали іоаннітів, не змогли. У грудні 1522 року фортеця на Родосі впала, а всіх лицарів, що залишалися живими, турки стратили.
Найамбітнішим проектом османських імператорів в Європі стала облога Відня, яка відбулася в вересні—жовтні 1529 року. Тоді атаки стодвадцятитисячної турецької армії, озброєної трьома сотнями гармат, довелось відбивати двадцятитисячному гарнізону Відня. І хоч султан будь — що намагався взяти Відень, доводячи Габсбургам власну силу, під стінами австрійської столиці на нього очікувало цілковите розчарування. Міцні мури, героїзм захисників і холодні осінні дощі перешкодили туркам захопити місто. Втративши 40 тисяч убитими, вояки султана відступили, полонивши при відході десять тисяч християн.
І надалі Сулейман І не полишав спроб поширити сферу свого впливу у Європі, але слід сказати, що османська експансія поступово пішла на спад. Хоча припускати, що рівень небезпеки від неї для польсько — литовської держави й України зменшився, було б невірним, що турки й доводили неодноразово. Попереду ще було спорудження фортець у нижній течії Дніпра, козацькі морські походи і знаменита Хотинська битва.
Назву Кримського ханства носила феодальна держава, яка в період з початку XV і до кінця XVIII сторіччя розташовувалась в Криму, а також охоплювала своїми кордонами степову зону від нижньої течії Дону до гирла Дністра. В 1475 році, під час походу османів на Крим, коли султаном Мехмедом II були завойовані генуезькі колонії Північного Причорномор'я, кримська правляча династія в особі Менглі—Гірея визнала васальну залежність від османського султана. В наступні роки вплив Оттоманської Порти на внутрішні справи Кримського ханства підсилювався, час від часу все ж викликаючи протидію кримських ханів.
Кримський хан мав двох офіційних заступників, які здійснювали контроль над східною та західною половинами держави. Вони іменувались калга та нуреддин і обирались з — поміж молодших родичів хана й наступників ханського трону. Влада хана не була абсолютною і обмежувалась радою беїв — старійшин кількох знатних родів, які у своїх володіннях мали право чинити суд і збирати податки. Судова система ханства будувалася за релігійним принципом: місцеві судді нижчого рангу (каді) та столичні судді вищого рівня (каді—аскери) підпорядковувалися муфтієві — голові мусульманської спільноти Криму. Муфтій був непідзвітний хану та підпорядковувався безпосередньо турецькому султанові.
Під час частих війн з Річчю Посполитою та Московським царством кримські війська захоплювали багато полонених, яких продавали на невільницьких ринках до Туреччини, країн Аравії й Північної Африки. Саме ці дії підлеглих кримського хана й викликали активну протидію козаків. А якщо до війн, що їх вів кримський хан, додати численні походи в Україну та Польщу за здобиччю, котрі здійснювались татарськими мурзами, стає зрозумілим, що поява на кордоні людей, подібних до Дмитра Вишневецького, була неминучою. Цікаво буде розглянути тактику, що її застосовували кримські людолови, коли здійснювали свої грабіжницькі рейди землями України.
Згідно з дослідженнями Д. Яворницького, орда, котра налічувала від кількох тисяч до кількох десятків тисяч вершників, намагаючись не викрити себе передчасно, підходила до кордонів польсько — литовської держави. Там ординці, переховуючись, кілька днів відпочивали і відгодовували коней, після чого переходили кордон і швидко заглиблювались в Україну на кількасот кілометрів. Під час цієї навали ординці не зупинялись і не вступали в бій з противником, намагаючись оминути фортеці з сильними залогами. Кожен з татар вів з собою кілька коней, що й давало можливість орді пересуватись з максимальною швидкістю — вояки не мали необхідності зупинятись і давати коням перепочити, а просто на ходу перестрибували з одного на іншого. Таким чином орда іноді досягала Галичини, Волині й навіть польської столиці. Далі починалося безпосередньо здобування ясиру, тобто невільників, яких пізніше татари продавали на невільницьких ринках Криму. Цей процес був простим, доволі ефективним і вельми жорстоким. Орда, котра пересувалась, розтягнувшись на кілька десятків кілометрів, ділилася на дві частини. Одна частина ординців залишалася охороняти обоз і рухалась у попередньому напрямку. Інша формувала два крила праворуч і ліворуч від обозу. Такими імпровізованими крилами ординці намагались охопити якнайбільшу відстань у кожен з боків від табору. Ці крила й ставали чималою бідою для будь — якого селища, череди худоби або просто подорожнього, котрому довелося трапитися на шляху у татар. Кримці були безжалісними. Все, що могло згодитися, грабувалося, навіть убогий селянський одяг, посуд та пожитки. Вся людність, котра могла самостійно пересуватися, йшла у полон. Долю старих, немічних й малих, котрі були не в змозі здолати дорогу у Крим до неволі, було наперед вирішено — їх безжально убивали. За татарами лишалися лише попіл згарищ та трупи. Вбивали навіть свиней, гребуючи, згідно з мусульманськими традиціями, брати цих тварин у здобич. Пройшовши таким чином відстань у кілька десятків верст, ординці, що утворювали крила похідної колони, поверталися до табору, замінюючи тих, котрі охороняли обоз. Все повторювалося знову. Такі «відвідини» Україна, Білорусь і Польща переживали мало не щороку. І кожного разу після татар залишались велетенські простори землі, перетвореної на пустку. Ниви, котрі нещодавно оброблялись дбайливими руками хліборобів, заростали й перетворювались на дику місцину. Цілі райони польсько — литовської держави майже повністю спустошувались.
Отже, як бачимо, загроза з боку Османської імперії і Кримського ханства для України і Великого князівства Литовського, у склад якого вона тоді входила, була дуже великою. Тож людям, подібним до Дмитра Вишневецького, була вготована доля борців за свободу і збереження самої можливості залишатися вільними людьми.
Данный текст является ознакомительным фрагментом.